Кучерявий В.П.

Екотон і континуум (частина 2)

Смуги екотону між різними угрупованнями характеризуються не лише шириною, але й чисельністю видів. У центральній частині міст, а також в промислово-транспортних зонах часто ширина екотону становить нуль, тобто зовсім зникає континуум угруповань, а дискретність стає характерною особливістю просторової структури рослинного покриву.
Варто зазначити, що відсутність екотону між сусідніми угрупованнями або обмеженість поширення угруповання в просторі ще не є свідченням обмеження екологічного обсягу екотону. У випадку корегування цих умов людською діяльністю (регулювання термічного і вологісного режимів, поповнення нестачі мінеральної органічної речовини у ґрунті і т.п.) навіть при жорсткій дискретності екотон може досягти розширення свого екологічного обсягу (квітники, газони, японські й альпійські скельні сади посеред забудови, сади на дахах і різноманітних перекриттях). Найстійкішими в умовах жорсткої дискретності щільної міської і промислової забудови виявилися спрощені за своєю структурою і видовим складом автогенні рослинні угруповання подорожниково-споришевого комплексу.
Простежується пряма залежність дискретності рослинного покриву від рівня антропогенізації місцезростань (рис. 5.16). Стабільність фітоценозу зменшується одночасно із ослабленням зв'язків між рослинними угрупованнями: континуальні взаємозв'язки спочатку переходять у континуально-дискретні (агроландшафтна антропогенізація), а потім у дискретні (урболандшафтна антропогенізація). Однак і на території міста залежно від ступеня урбанізації можна побачити рослинне покриття з вираженими континуальними зв'язками (парки, малоповерхова забудова, пустирі).

Рис. 5.16. Екоклінна диференціація міста.

Проблема континуальності міського рослинного покриву має не стільки фітоценотичний, скільки біогеоценологічний характер, оскільки від її вирішення залежить функціонування не лише автотрофного, але й гетеротрофного блоків міських біогеоценозів. У містах рослинний покрив не лише розривається (одні угруповання відділяються від інших), але й розпадається. Це той випадок, про який О.О.Ніценко (1971) пише, що ділянки, де є окремі рослини, але ростуть вони так рідко, що взаємовпливи між ними практично непомітні, не можна вважати вкритими рослинним покривом; таких ділянок у містах дуже багато: це транзитні сквери, площі, вуличні алеї, де деревні рослини знаходяться на значній віддалі одна від одної, а замість трав'яного покриву там мертва підстилаюча поверхня.
Часто такі ділянки зелені являють собою початкові стадії розвитку рослинного покриву, або, навпаки, стадії його деградації. Дійсно, в піонерних угрупованнях кар'єрів і острівках деградованої внаслідок рекреаційної діяльності рослинності є щось спільне: втрачені взаємовідносини між рослинами. "Рослинний покрив диференційований на окремі фітоценози, а там, де немає рослинного покриву (тобто відсутні помітні взаємовпливи), – зазначає О.О.Ніценко, – немає і фітоценозу. Таким чином, – узагальнює автор, – фітоценоз є не що інше, як однотипна всередині себе частинка рослинного покриву".
Як бачимо, там, де між рослинами зникають взаємовідносини і з'являються нові якості, не характерні для рослинного покриву, утворюється якась сукупність окремо стоячих рослин, які О.О.Ніценко запропонував називати фітоагрегаціями. Дефініцію фітоценозу автор викладає коротко: "фітоценоз – якісно своєрідна ділянка (частина) рослинного покриву, однотипна всередині себе і відмінна від сусідніх у вибраній нами мірі, яка займає певний горизонтальний контур і далі нами практично не розділювана". В цьому визначенні не йдеться про наявність взаємовідносин між рослинами, на які часто звертають увагу у своїх визначеннях інші автори (Шенніков, Сукачов). Але це є само собою зрозумілим: ці взаємозв'язки і стосунки – "річ усередині", яка при візуальному виділенні контура ценозу практично не береться до уваги, а може бути проаналізована окремо для уточнення правильності виділення.
Розглядаючи типи континуально-дискретних властивостей міського фітоценотичного покриву, постає питання визначення площі виявлення фітоценозу. Б.А.Биков (1957), наприклад, вважає фітоценозом найменшу за площею ділянку, діаметр якої становить п'ять середніх висот домінантних видів (для соснового ценозу такий поперечник становив би 150 м). На думку М.Д.Ярошенка (1961), площа фітоценозу має бути не менше 2000 м кв. Дані обстеження паркових фітоценозів свідчать про те, що невелика біогрупа (за Черкасовим (1954) куртина з 13 дерев) являє собою фітоценоз, оскільки відрізняється основною здатністю ценозу – створювати специфічне середовище (фітоклімат), вертикальну і горизонтальну структури, а головне, – забезпечувати взаємодію між рослинами (Кучерявий, 1981, 1990).