Кучерявий В.П. Екологія - Горизонтальна структура біосфери (частина 1)

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Екологія

7.3.3. Горизонтальна структура біосфери

Практично вся Земля огорнута біогеоценотичним покривом – суходільним або ж водним. І лише біогеоценози, які ми розглядаємо як екосистеми в межах фітоценозів, виділяти у водних біогеоценозах складніше. Такі межі можуть служити основою для створення уявлення про горизонтальну структуру біосфери. В схемі ієрархії екосистем М.Ф. Реймерса (рис. 7.8) якраз із біогеоценозу – елементарної екосистеми – розпочинається горизонтальна структуризація фітосфери, а отже, і біосфери. Автор, не маючи достатнього узагальнюючого матеріалу із гідробіологічної галузі знань, не виходить у своїй схемі на біоценотичний рівень, зупиняючись лише на зонуванні водної вертикалі (фотобіосфера, дисфотобіосфера, афотобіосфера). Горизонтальна структуризація аеробіосфери до біогеоценотичного рівня є недоречною, оскільки в атмосфері, а це відзначено в розділі про вертикальну структуру біосфери, організми постійно не живуть і не створюють стабільних угруповань, через які б проходив потік речовини і енергії. Атмосфера є лише містком для переміщення живих організмів із одних просторових ніш в інші.

Рис. 7.8. Ієрархія екосистем біосфери. (доступно при скачуванні повної версії книжки)

Рис. 7.9. Ієрархія місцезростань, немовби вставлених одне в одне: біом мішаних і листяних лісів Північної Америки, буково-кленовий ліс у штаті Нью-Джерсі (біогеоценоз), заповнене водою дупло дерева або травний тракт ссавця. Угруповання можна вивчити на будь-якому із цих рівнів. (доступно при скачуванні повної версії книжки)

Біосферологія, або глобальна екологія, займається підсистемами вищого ієрархічного рівня – від біогеоценозу чи споріднених груп біогеоценозів (біокомплексів) до біомів (рис. 7.9).
Полемізуючи зі своїм вчителем В.М.Сукачовим з приводу його загальновідомої схеми біогеоценозу, М.Ф. Реймерс пропонує свою схему (рис. 7.10) як взаємозв'язаний блок речовинно-енергетичних та інформаційних екологічних компонентів (енергії, води, газів, субстратів з їх фізико-хімічними властивостями організмів – продуцентів, консументів і редуцентів, а також інформації). Ця схема нагадує наведену вище модель Еленберга. Біогеоценоз разом зі сусідніми біогеоценозами створює біогеоценотичні комплекси.

Рис. 7.10. Екологічні компоненти. (доступно при скачуванні повної версії книжки)

З позиції глобальної екології біогеоценоз (у межах фітоценозу) – це дуже дрібна одиниця як для вивчення, так і для картування. Для біосферолога вона, наприклад, те, що для практикуючого лікаря якась окрема клітина тіла його пацієнта.
Дійсно, величезна площа поверхні Землі (510,2 млн км кв) містить в собі безмежні території Світового океану (маринобіосферу – 361,1 млн км кв, або 70,8%) та суші (террабіосферу – 149,1 млн км кв, 29,2%). Суша, в свою чергу, включає в себе близько 30% лісів, близько 30% саван і рідколісся, понад 10% займають льодовики і приблизно стільки ж – сільськогосподарські угіддя. Майже третина суші покрита горами.

Якою ж є ієрархія підсистем біосфери і як її побудувати з біосферних, екологічних позицій. М.Ф. Реймерс будує ієрархію підсистем террабіосфери, виділяючи геокосмічний, геофізико-геохімічний, екобіосистемний, біоценотичний і екосистемний підходи: біогеоценоз > біокомплекс > біолокус > біозона > біоорбіс > царство > тєррабіосфера > біосфера.

Якщо ж уважніше розглянути кожну з підсистем, то побачимо, що тут практично стикуються два підходи – фізико-географічний і біологічний. Разом вони утворюють екологічний стрижень ієрархії екосистеми біосфери. Про необхідність такого об'єднання цих двох галузей природознавчих наук писав у одній зі своїх останніх праць український еколог П.С.Погребняк.
Фізична географія зробила визначний внесок у вивчення загальних закономірностей територіальної диференціації Землі. Завдяки працям фізгеографів достовірно встановлено, що сучасна диференціація земної поверхні і різноманітність її ландшафтів в кінцевому результаті являють собою наслідок неоднакової історії розвитку різних її частин. Напрям і швидкість цього розвитку залежать від двох основних факторів: променистої енергії Сонця і внутрішньої енергії Землі. Вони й є головними чинниками територіальної диференціації Землі як зональної, так і азональної.
М.І. Будико і А.А. Григор'єв основою зонування земної поверхні вважають такі показники: річний радіаційний баланс та опади, а точніше радіаційний індекс сухості. Численні дослідження дали змогу встановити закон географічної зональності Григор'єва-Будико: зі зміною фізико-географічних поясів Землі аналогічні ландшафтні зони і їх деякі загальні властивості періодично повторюються (рис. 7.11).

Рис. 7.11. Класифікація кліматів Землі за Холджиргу (МакАтрур та Коннелл, 1971). (доступно при скачуванні повної версії книжки)

◄ Вертикальна структура біосфери (частина 3)

Зміст підручника "Кучерявий В.П.Екологія."

Горизонтальна структура біосфери (частина 2) ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Екологія

Загрузка...