Грушевський М. Про старі часи на Україні - Про наш край і народ

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Про старі часи на Україні

1. Про наш край і народ

Наші люде займають великі краї: в один бік над Чорне море, в другий – на Кавказ, над Кубань, в третій над Припеть та Буг і в гори Карпатські, за російську границю – все живе наш народ, наші люде. Вздовш буде того краю верстов більше як тисяча і до півтори тисячі, як у котрім місці, а вшир верстов на 500-600 і більше. Більша частина нашої землі в Російській державі: губернії Київська, Подільська та Волинська, Чернигівська, Харківська та Полтавська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська, й иньші околиці, де живуть наші люде: в Холмщині, на Бесарабії, в Курщині і Вороніжчині, в Донщині, на Кубани, та по иньших місцях. Чималий шмат нашого народу живе за російською границею, в Австрії: більший край, що займають там наші люде, зветь ся Галиччина, з великим городом Львовом, а поменьший – Буковина, – там же коло Галиччини, де город Чорнівці; і на Угорщині під горами Карпатськими, де городи Унгвар і Мукачів, теж наші люде. Всього буде тут нашого народу більше як 30 міліонів, з того в Росії більше як 25 міліонів. А багато розійшло ся з свого краю далекими світами, живуть в Сибири, в Туркестані, в Америці цілими селами, або й по кілька і по кількадесять сіл, та тих сюди не лічимо. Бо говоримо про край, де наш народ найбільше мешкає, де живе його більше, як якого иньшого народу.
Край сей тепер звемо Україною, а народ Українцями. За давнійших часів він звав ся Русь, а люде – Русини; так і досі звуть себе наші люде в Галиччині та на Угорщині – Русини, Руснаки. Русию, як побачимо ще, звались усі землі, що належали за давніх часів до Київської держави. Через те ся назва перейшла й на иньші краї, не тільки українські, тому що вони належали до Київської держави: Русию почали звати ся і ті краї, що коло Москви, ті люде, що звуть ся у нас Москалями або "кацапами", і Біла Русь, або Литвини, як у нас їх звуть.
Згодом, для відміни, почали звать наші краї Малою Русию, або Малоросією, а московські краї – Великоросією, а нас Малоросами. Пішло се з того, як київський митрополит переїхав для безпечности з Київа в московські сторони, а на Україні, в Галиччині настановлено другого митрополита: митрополію першого митрополита стали Греки звати "Великою Росією", а другу – Малою, се повело ся по ріжних писаннях. Але наші люде тої назви не прийняли. Прозивали Москалі наш народ "хахлами", тому, що наші люде на головах тоді носили чуби, а Москалі той чуб звали хахлом, але се було тільки призвище, а не імя, – як і наші люде звуть Москву кацапами. А тепер все більше прийнялось однакове імя для всього нашого краю й усього нашого народу – Україна, Українці. Так звуть себе наші люде чи в Київі, чи в Харкові, чи в Полтаві, чи в Одесі, чи в Галиччині у Львові. Назва ся добра, стара, треба її держатись. А звідки вона пішла, се потім побачимо.
Такий великий край, як отсі українські землі, не може бути однаковий, не однакове в нім житє, не однакове й господарство. Близше до Чорного моря, де міста: Одеса, Херсон, Таганрог, Катеринослав, Єлисавет – там степ рівний, води мало, лісу нема, земля родить добре, коли вміти коло того ходити, землі багато й окрім хліборобства багато ще й тепер випасають товару й овець; коло Дніпра і на схід від нього (коло Катеринослава, Кривого Рога, Юзівки) в землі багато заліза і камяного вугля, тому й багато фабрик і заводів. Се край полудневий, степовий. За ним на північ край середній – де Полтава, Харків, Ніжин, Черкаси, Винниця, Камінець: тут уже не така рівнина, є й балки, й горби, й гори, хоч не дуже високі; багато води; є й лісу трохи; земля урожайна, люде живуть густо, а годують ся з хліборобства. Далі – від Київа і дальше, де Чернигів, Мозир, Пинськ, Володимир, Бресте, Холм, Львів – то край лісовий: води багато, подекуди й занадто тої води та болота, землянедобра (пісок), люде й тепер не можуть вижити з хліборобства, а давнійше і того меньше: жили більше з бжільництва, ловили рибу, звіря. На заході високі гори Карпатські, де люде живуть і досі найбільше з випасу овець та з лісової роботи. На полудневий схід, над морем ще більші гори Кавказькі. Над самим морем люде промишляють найбільше рибальством та перевозом.
Так от, кажу, не може бути й однакове людське житє в таких ріжницях. Инакше господарять, инакше живуть, инакше вбирають ся в Карпатських горах, инакше над морем, инакше серед лісів та бв олота над Припетею, инакше в херсонських степах. Инакше трохи убирають ся й трохи инакше говорять люде з Харківщини – Слобожане, як на них кажуть, инакше Полтавці, инакше Поліщуки з лісових країв, инакше Подоляне, а инакше люде з гір, що звуть ся Гуцулами, Бойками й Лемками: в горах люде ще рідше між собою стрічають ся, ще меньше переймають що небудь одні від одних, ніж на долах, на рівнині, – тому й більші ріжниці; часом найблизше село, за горою, має й иньші звички, й иньші слова, й инакше убираєть ся.
Та про те все – то наші люде, один народ і один край. Прислухатись до мови, придивитись до життя – й почуєш, що близший Галиччанин Полтавцеви, як Поляк, як Чех; близший Слобожанин Подолянови, ніж Москаль або Серб. Хоч і ті близжші собі як Німець або Француз, бо то все Словяне, народи одного коріня, але наші люде а ріжних країв України близші собі, ніж якийсь иньший словянський народ, то все Українці, один народ український.
В житі нашого народу й нашого краю були такі переміни, що аби злучали тіснійше якісь частини нашого краю, або розлучали. От Галиччина тепер належить до иньшої держави, й иньші порядки, иньші закони в ній, ніж на Поділі. Але півтораста літ тому і Галиччина, і Поділе, і Київщина належали до Польщі і були в них порядки однаковіщі, а Полтавщина належала тоді до Росії, й порядки були в ній инакші, а Буковина була тоді під Туреччиною. Такі зміни приходять і переходять, а народ зістаєть ся. І як ширить ся між народом освіта, свідомість, починаєть ся краще, сильнійше житє, то й ріжні части народу й краю стають близшими до себе, більше довідують ся одні про одних, переймають одні від одних, і ріжниці в житі, в звичаю й мові меньшають, вигла-жують ся й люде з різних кінців краю чують живійше, що то один народ, і помагають собі більше до кращого житя. Так повинно бути і у нас на Україні, і буде певно.
Для того ж кожному повинно бути цікаво знати про свій край і народ, про його теперішнє житє й старовину, себто – історію. Сказав один розумний чоловік з давніх часів, що хто не знає своєї минувшости, своєї історії (бо історією зветь ся оповіданнє про давнійше житє), то так як би до смерти зістававсь дитиною. Так як дитина не знає сказати про себе нічого, – чия вона і звідки, а ні про те, що дієть ся і діялось наоколо її, – так і чоловік, що не знає нічого про свій край і народ, про його минувшість і теперішнє житє, виглядає як та дитина. Не личить то чо-ловікови розумному і розсудному. Треба знати теперішнє житє свого краю та народу, а щоб розуміти, як воно склалось і як його дальше вести, доконче треба знати його минувшість. Як написав Тарас Шевченко:

Все розберіть, тай спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини, яких батьків?
Ким, за що закуті?

Зміст підручника "Грушевський М.Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку) ."

Про найдавнійші часи ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Про старі часи на Україні

Загрузка...