Рожик М.Є. та ін.

Форми і методи соціальної боротьби за демократизацію суспільства у міжвоєнний період

Розділ 11. Форми і методи соціальної боротьби за демократизацію суспільства
§43. Міжнародний соціалістичний та комуністичний рух

На початку 20-х років страйковий рух став найдієвішою формою боротьби робітничого класу та селянства всіх країн за соціальну справедливість. Основні вимоги страйкуючих зводилися до скорочення робочого дня, підвищення зарплати, визнання профспілок законними представниками людей найманої праці, запровадження практики колективних договорів, подальшої демократизації виборчих законів тощо. Особливого розмаху набула страйкова боротьба у період світової економічної кризи 30-х років.
У 1929-1933 pp. безробітними стали понад 30 млн. робітників. Значна кількість працюючих була зайнята неповний робочий день. Безробіття стало загрозою для подальшого соціального розвитку. Страйки і виступи відбувалися під гаслом «роботи і хліба». «Голодні марші» безробітних, мітинги і демонстрації протесту часто завершувалися зіткненням з урядовими військами, сутичками з поліцією.
За даними офіційної статистики, протягом 1929-1930 рр. у 15 найрозвиненіших країнах Європи і Північної Америки відбулося майже 19 тис. страйків, а кількість їх учасників досягла 8,5 млн. чол.
Після першої світової війни виникли сприятливі умови для консолідації робітничого руху. Влітку 1919 р. було створено Амстердамський Інтернаціонал профспілок, який став важливим міжнародним профспілковим центром. На початку 20-х років він нараховував понад 22 млн. членів, що належали до 28 об'єднаних профспілок різних країн світу. Програма Інтернаціоналу передбачала відмову від сплати воєнних боргів, які обтяжували життя багатьох народів, націоналізацію надр і великої промисловості тощо.
Під впливом російської революції європейський робітничий рух переживав значне піднесення. На початку 1919 р. прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж писав французькому прем'єрові і президентові США:
«...Уся Європа просякнута духом революції. Глибоке почуття не тільки незадоволення, а й гніву та обурення панує у робітничому середовищі проти умов, що існували до війни».
До середини 1921 р. відбулося чітке розмежування реформістських і лівих сил у робітничому русі індустріально розвинутих країн, що стало наслідком розколу європейської соціал-демократії у роки першої світової війни.
Більшість соціал-демократів заперечували марксизм і революційні методи боротьби, відстоювали шлях поступових парламентських дій та реформ. О. Бауер, Ф. Адлер, Л. Блюм, Р. Грімм, котрі стояли на центристських позиціях, також виступали за такий шлях розвитку. Праве крило і центр соціал-демократії відмовлялися від будь-якого співробітництва з компартіями. Тільки декотрі ліві поділяли окремі ідеї Маркса і Леніна, висловлюючись за спільні дії з комуністами.
У лютому 1919 р. у м. Берн (Швейцарія) відбулася міжнародна конференція, в якій взяли участь 97 делегатів із 26 країн. Серед її учасників були відомі діячі соціал-демократії – А. Гендерсон, Е. Бернштейн, К. Каутський, Р. Макдональд. Конференція підтримала створення Ліги Націй як інструменту для підтримки нового світового демократичного післявоєнного порядку. Прихильникам К. Каутського вдалося уладнати гострі суперечки між французькими і німецькими соціал-демократами стосовно підсумків війни. Бернська конференція не визнавала більшовизму та його ідей. У резолюції «Про демократію і диктатуру» гостро засуджувалася диктатура, яку захищали Ленін та його прихильники.
Соціал-демократія висловлювалася за парламентаризм як єдино можливий шлях соціальної реорганізації суспільства.
У Берні відбулося відродження II Інтернаціоналу, який почали називати Берн-ським, або Лондонським Інтернаціоналом (за місцем розташування його штаб-квартири).
Бернський Інтернаціонал був масовою організацією. На початку 20-х років у його рядах нараховувалося майже 4 млн. членів. Найчисленнішими і найвпливовішими членами були Британська лейбористська партія, Соціал-демократична партія Німеччини і Шведська соціал-демократична партія. Вони стояли на позиціях демократичного соціалізму, обгрунтованих К. Каутським, О. Бауером та їхніми прихильниками. Соціал-демократи відкидали ленінські методи насильства і терору.
Більш радикальна частина соціал-демократії почала створювати комуністичні партії, які наприкінці 1918 р. виникли у Фінляндії, Австрії, Нідерландах, Угорщині, Німеччині та в Аргентині. Як і в інших політичних течіях, у комуністичному русі відразу ж з'явилася тенденція до згуртування.