Українство під забороною. Робота на галицькім грунті

27. Українство під забороною. Робота на галицькім грунті

Коли Українці побачили, що се хочуть зовсім задавити українство, аби й знаку його не лишило ся, то багато їх почали свою роботу українську переносити за границю – до Галиччини. Як в Росії не дають, то хоч аби там українство далі розвивалось, доки тут вільнійші часи настануть. Бо в Галиччині якоїсь заборони на українську мову тоді не було. Правда, Що Поляки відсунули українство від усього, і між самими Українцями верховодили темні люде, з митрополичої консісторії тощо, народній мові і селянським інтересам не прихильні. Через те тим людям, що за прикладом росийських Українців хотіли і в Галиччині перевести письменство на чисто народній грунт, на перших початках прийшлось дуже бідувати. Перша така громадка зложилась в 1830-х роках між студентами львівської духовної семінарії. На переді її стояли три талановиті студенти, від котрих веде свій початок галицьке українство ("руська трійця" як її називано) – Шашкевич, Головацький і Вагилевич. Вони писали вірші й статі про місцеву старовину, збирали пісні й перекази народні, але їх збірки забороняли, їх самих гнали як людей непевних. Аж як в 1848 р. Поляки хотіли бунтоватись на Австрію, то австрійське правительство звернулось до Русинів-Українців, хотіло підтримати українську мову і школу, і всякі установи. Серед Русинів галицьких тоді також народній напрям узяв гору. Недовго те все добро потрівало, й скоро польські пани забрали в свої руки всі справи в Галиччині. Але все таки йшло воно до волі, до конституції.
Уже в 1848 р., якзбунтовав ся народ, обіцяв імператор дати конституцію. Потім стали сю справу затягати, але в 1866 р., по нещасливій війні Австрії з Прусією, таки справді конституція настала. Признано рівне право всім народам, свободу віри, слова, друку. До справ цілої держави заведено державну раду (думу) у столиці (Відні), а для справ поодиноких країв – сойми. Один такий сойм заведено у Львові, другий – в Чернівцях, і там виборні депутати мали порядкувати справи краєві. Правда, при тім не було вселюдного, рівного і прямого виборчого права, так що і в парляменті, і в соймі польські пани мали велику перевагу над Українцями. Бо українська Галиччина була злучена в один край з польською Краківською землею під назвою Галиччини, з одною спільною управою й одним соймом. Українці заходились коло того, аби розділити їх – щоб українська Галиччина (або східня Галиччина) мала осібну свою управу і осібний сойм. Але Поляки не приставали й досі не пристають на се, хотячи мати перевагу над Українцями і в східній Галиччині. Все начальство в Галиччині перейшло до польських рук, і правительство австрійське сливе не мішалось до тутешньої управи. Тому Українцям галицьким не можна було наладити такий порядок, щоб добре піднести тутешній український люд. А все таки хоч трохи свободи було – можна було хоч потрохи справу посувати наперед.
В школах народніх наука була на українській мові; гімназій таких, де вчать по українськи хоч трудно і помалу (бо польські пани тому противились дуже), а все таки прибувало потроху; і в університеті львівськім та чернівецькім деякі науки викладались по українськи. Можна було видавати по українськи всякі книжки й газети, відбувати всякі зібрання й про всякі справи радитись і говорити доволі свобідно, в порівнянню з тодішньою Росією. Можна було свобідно засновувати товариства позичкові, торговельні, потребительські, просвітні, культурні, наукові, бібліотеки й читальні і всякі иньші. Можна було чи до суду я до иньшого уряду всякі листи чи прошення писати по українськи, й відповідати на них також повинні були по українськи. Отже, кажу, як стали забороняти все українське в Росії, то багато Українців стало переносити свою роботу до Галиччини: посилало сюди свої писання з росийської України, або й переїздило до Галиччини, щоб тут працювати. Почалось се з 1860-х років уже, особливо після того заборонного розпорядження 1863 р., а тепер після царського указу 1876 р – пішло ще сильнійше. Великою се було підмогою для українського житя в Австрії, бо ті сили й поміч з росийської України підтримали тут український рух і надали йому той же демократичний, народолюбний характер, який він мав в Росії. І для України росийської се було важно, що українська національна робота не переривалась. Ті питання, яких не можна було обговорювати в Росії, обговорювались в виданнях галицьких, або иньших заграничних. Книжки, не пропущені росийською цензурою друкувались в Галиччині, і відти діставались і на Вкраїну, невважаючи на всі заборони. На се ще перед указом 1876 р. на зібрані в Росії гроші куплено осібну друкарню і при ній заложено у Львові "товариство імени Шевченка" (на память і честь Шевченка), щоб воно займалось українським письменством і наукою, заходом Українців і Галичан. Згодом воно розвинулось і видало багато ріжних користних книжок в ріжних справах, наукових і літературних.
Після указу 1876 р. київські Українці порішили, щоб один з найбільш талановитих українських учених і письменників, професор київського університету Драгоманов осів ся в Галиччині, або де инде за границею, і відти ширив серед європейського громадянства відомости про Україну, її національні домагання і утиски, які вона терпить. Се Драгоманову було під мисль, бо він був прихильником твердої боротьби за народні права. Тим часом як иньші земляки думали про те, що треба вибирати такі способи національної роботи, які б меньше гнівали росийський уряд, та вимишляли, як би то "примирити з собою росийське правительство", – Драгоманов доводив, що податливістю та покірністю тут нічого не можна здобути. Треба сперти ся на народі, взяти своїм завданнєм соціальні реформи, які б підняли нарід, його добробут, свідомість, дбати про освіту й усвідомленнє сього народу, розвинути для нього відповідну літературу і разом з його зростом і поступом розширяти рамці національної української культури.
За порозуміннєм з земляками і за їх допомогою взяв ся він вести українські видання і пробував осістись для сього в Галиччині. Одначе австрійська цензура була тоді ще доволі таки темна і страшенно боялась усього, що пахло соціалізмом, тому Драгоманов кінець кінцем рішивсь осісти ся в свобіднійшій Швейцарії, в Женеві, і тут за помічю молодших товаришів видавав в 1870 і 1880-х роках політичні збірники і другі иньші книжки, які ширились не тільки за границею, а і в росийськім громадянстві, особливо серед молодіжи. Війшов у тісні зносини з галицькими громадянами, більш поступовими, з молодіжю, і серед них старавсь поширити свої гадки – про потребу перебудови житя на європейський спосіб, щоб пересадити на галицький грунт європейські ідеї, здобутки критичної, наукової мисли, соціалістичні й політичні домагання.
Під впливом отсих європейських ідей, котрі так завзято поширював Драгоманов, а йшли вони також і просто й безпосередньо з літератури, газет і з усяких зносин, – починаєть ся новий рух в українськім громадянстві Росії. Стає помітним уже з 1880-х, і потім ще виразнійше в 1890-х і 1900-х роках. Чисто культурницькі інтереси, або українофільські ("українолюбні" себто), що цурались політичної боротьби, різкої опозіції правительству та радили займатись українознавством та красним письменством в межах дозволеного, - уступають своє місце політичній, програмній роботі. Поруч народництва культурного й економичного – що дбало про освіту та добробут народній, наростає політичне: політичний і соціальний радикалізм, що накликає до глибокого перестрою і громадського, і державного житя, до змін самих основ в відносинах, в яких люде живуть і працюють. Українське громадянство вертаєть ся з новим завзятєм до старих програмних ідей кирило-мефодіївців. Розробляє їх, відкидаючи романтичні мрії й вибираючи те певне і реальне, що має послужити добру народньому й інтересам трудящого люду, на котрім опирає воно ще більш рішуче свою політичну програму. Зявляють ся початки партійного поділу. В 1880-х роках в Галиччині народовці з культурної течії, перетворившись в політичну партію, перейшли до організаційної політичної роботи. З початком 1890-х рр. з людей, що стояли під впливами Драгоманова, творить ся партія радикальна. Вона жваво заходилась коло політичної праці між народом і завзято виступила против проби порозуміння ("угоди") старших народовців з австрійським пра-вительством і польською шляхтою. Сим порозуміннєм народовці хотіли у польської шляхти, що держала в своїх руках край, його сойм і його адміністрацію, купити ріжні уступки для української національної культури. Шляхта обіцяла напр. дати свою згоду ще на одну українську гімназію, на катедру історії в львівськім університеті і т. ин., – чого правительство без її згоди не хотіло, або не могло зробити. Радикали гаряче виступили против сеї згоди з панами, та ще за таку марну ціну, і під впливом їх протестів сю угоду розірвано.
На росийській Україні з 1890-х років починаєть ся розділ між старшими культурниками-українофілами і новими "українцями", починають ся партійні організації, оживляєть ся громадське і літературне житє. Цензура росийська теж почала дещо попускати з своїх заборон, переконавши ся, що ними українства ні знищити, ні задавити. Стало можливим трохи рухатись.