Грушевський М. Про старі часи на Україні - Про Київську державу

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Про старі часи на Україні

3. Про Київську державу

З поміж усіх українських міст найбільше й славніше був Київ. Здавна, з непамятних часів, ще коли люде не знали заліза абоміди,а робили собі списи чи сокири з каміння, жили не в хатах, а по печерях, – видко, що тут жило багато людей. А се тому перед усім, що тут сходили ся дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою лекше було прогодувати ся – чи рибою, чи звіриною. Рікою їздили люде, куди треба, – сухих доріг тоді було не багато, і ними їздити не так було легко й безпечно. Тому й за українських часів під Київом були найбільші оселі, найбільше людей багатих, торговельних: сюди найбільше приїздили й купці з чужих країв з усяким товаром.
Сим багатим і торговельним людям треба було охорони: були сусіди ласі на їх товари й багацтво, що при нагоді раді були пограбувати їх добро, чи в дорозі, чи в самім Київі, як не було доброї сторожі. Тому сі київські люде, особливо значнійші, більші, звані боярами, здавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, воєнних. Далі – все більше, і з часом так зібрало ся чималеньке військо в Київі, що боронило місто від сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край, а старшим над тим військом був київський князь.
Та обороною не кінчалось. Київське військо, дружина, як воно звало ся, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й само нападало на сусідні землі, віддячуючи за їх напади, або просто шукаючи здобичі. В тодішніх часах військо й живило ся головно тим, що пограбувало або казало собі дати за викуп, щоб не грабувати. Щоб прогодувати свою дружину, київські князі й бояре ходили на сусідні волости й землі, набирали там всякої здобичи, а як ті відпрошувались, то казали собі давати що року данину "за мир": що вони самі не будуть їх грабувати й иньшим не дадуть. Часом, що правда, такі походи не кінчили ся щасливо. Про київського князя Ігоря оповідали таке: він дав своєму воєводі Свинельдови збирати дань з Деревлян і з того тримати свій полк, але вояки з самого Ігоревого полку стали казати, що ті Свинельдови вояки збирають дуже багато всякого добра з Деревлян, посправляли собі гарну одежу й зброю, а вони ходять голі, – тай стали радити Ігореви, аби він з ними пішов до Деревлян, щоб і собі зібрати дань. Ігор послухав і пішов, казав Деревлянам давати ще й собі дань; ті не мали як боронитись, дали і в друге, хоч попереду дали вже були Свинельдови. Та Ігореви з того ще більше розгоріло ся серце, як побачив, що мають що дати; він відіслав свою дружину до дому, а сам з малим полком пішов іще походити між Деревлян та полупити їх. Тоді зібрались Деревляне на віче й кажуть: "нема тому краю! Треба зробити тому князеви конець! Се як вовк внадить ся в стадо: як не вбити, так ціле стадо по одинці виносить, так і сей: як його не вбємо, то він нас знищить". І напали на Ігореве військо й побили його дружину, бо мало мав з собою людей, аби не ділити ся здобичею. Самого Ігоря вхопили й помстились немилосердно за його жадність: нагнули два дерева, привязали до них Ігоря, потім дерева пустили, і вони потягнули Ігоря та й роздерли на шматки. Але се й Деревлянам на добре не вийшло: вдова Ігоря княгиня Ольга пішла з великим військом на Деревлян, попалила їх городи, побила багацько людей і наказала давати дань іще більше як за Ігоря.
Збираючи дани все більші, київські князі держали все більше війська; а що більше війська прибувало, то дальші походи вони робили, то більше городів і земель під свою власть брали, під себе підбивали. Землям тим була та ніби користь, що київські князі мали боронити їх від сусідів, заводити у них спокій і безпечність, нищити й карати розбійників. На те приходили вони що року зимою, вибираючи дань, а часом держали й цілий рік своїх людей, мужів, з військовою залогою. Та про те, чи бажають собі тої охорони й опіки ті землі, князі не питали: їм треба було дани для дружини, дешевого товару для торгу. Обійшовши свої землі зимою, на весну князі й бояре разом з купцями з'їздили ся в Київі і, поскладавши товари на човни, везли Дніпром на Чорне море, а звідти до Царгорода (Константинополя), до Греків на продаж, а від них куповали собі дорогі убрання, золоті убори, вино й усяке корінне. Туди ж продавали невільників, яких забирали в неволю на війні.
Не вдоволяючи ся данею з своїх земель, ходили київські князі походами на далекі, багаті краї, де надіяли ся великої здобичи: ходили на Царгород і землі грецькі в Криму і Малій Азії, ходили на Кавказ, на Каспійське море й Персію. За того Ігоря ходило військо в персидські краї, здобуло багате місто Бердау – недалеко теперішнього Баку, і більше як півроку сиділо там, нападаючи на сусідні землі, тільки від хороби почало їм багато людей вмірати, і вони забрали ся звідти до дому. З таких походів, коли вони удавали ся щасливо, привозили багато грошей, здобичи і невільників.
Память про такі походи лишила ся досі в піснях. От як співають в колядці:

Ой спід гори да стоять тумани,
Да то не тумани – пара з коней йде!
Ой там же військо – аж землі важко,
Ой там у війська пана немає.
Ой одзоветь ся зличний паниченко,
Славного отця і пані матки:
"Я ж в тому війську та паном стану,
Велю гармати наворочати,
В Чернигов город велю стреляти"!
Ой бьє да бьє він в Чернигов город,
Там його не знали ні царі, ні пани.
Винисли йому миску червінців -
Він тоє взяв, шапочки не зняв, не подякував.

Потім співають, як те військо йде на Переяслав і на Київ, збіраючи окуп: се память про ті старі походи, тільки де що перемінено (от як гармати пізнійше додано, а тоді їх не було). В иньшій колядці співаєть ся, як дружина, не маючи що робити на Україні (видно, не було війни під той час), вибираєть ся, в службу в грецькі краї:

Ой ходімо ми до ковальчика,
До ковальчика, до золотонка,
Покуймо ж собі мідяні човна,
Мідяні човна, золоті весла,
Ой пустимо ся ж на тихий Дунай,
Долів Дунаєм – під Царегород:
Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку –
Ой дає на рік по сто червоних,
По коникові, тай по шабельці,
По парі сукон, тай шапочці,
Тай по шапочці, та й по панночці.

Маючи під собою велике військо взяли князі велику силу в самім Київі. Уже не питались вони в усякій справі громади, як вона рішить, тільки радили ся з військовою старшиною, з своїми боярами, і правили землею, як хотіли, а хто їм протививсь, того сажали до вязниці, або забивали. Багатим Киянам – боярам нові порядки були на руку: не тільки що мали тепер оборону через князів, а і всяку вигоду в торговлі. З далеких країв привозили князі й дружина ріжні товари до Київа, й київські купці перепродували їх в иньші краї з великим баришем. Багато з Киян-бояр служило в княжім війську і мало з того велику вигоду. Київ став дуже великим містом, багатим, славним на цілий світ. Бідним людям, що правда, мало з того було потіхи: тепер люде сильній заможні, маючи захист і оборону у князя і його дружини, не раз ще більше кривдили їх, не боячись за то собі відплати. Але бідними людьми ніхто не журивсь.
Так склалась держава Київська, або Руська. Я казав уже, що київський край звав ся здавна руським краєм, Русию. Тому київські князі теж звали ся руськими, київська дружина – Русинами, і ті землі, що вона з князями підбивала, до Київа прилучала – починали теж зватись руськими, Русию. При кінці IX віку (900 літ по Різдві Христовім) вже багато земель до Київа належало, київським князям дань давало: не тільки українські, а й иньші, аж під теперішній Петербург та Москву. По більших городах сиділи родичі київського князя або бояре, з більшим або меньшим полком дружини. Вони збирали дань, з того годували свою дружину, а частину посилали київському князеви; мали теж пильнувати порядку й спокою, судити людей. Траплялось одначе й так, що сі намістники не слухались самі київського князя, бунтова-лись, і підіймалась війна. Або люде не хотіли давати дани, і київський князь посилав військо, аби їх "примучити", аби були послушні. Особливо се бувало тоді, як умірав київський князь, і по нім наступав новий.
Найдавнійші київські князі, яких знаємо, називались Аскольд і Дир. Про них оповідали, що то вони в 860 році ходили човнами походом на Царгород; тоді Русь нагнала великого страху на Царгород: Греки вірили, що тільки чудо боже їх тоді від Руси спасло, що вона, не здобувши міста, вернулась назад.
Потім був князь Олег, славний війнами й походами. Про нього казали, що він був характерник і для того мав у всім щастє. В 911 році він списав торговельну умову з Греками й скоро потім умер.
По нім був той Ігор, а по єго смерти кілька літ правила його жінка Ольга, доки виріс син Святослав, що й був князем. Він уславив ся своїми походами, кохав ся у війні, жив з вояками як простий дружинник, нічим од них не різнив ся. Він хотів завоювати Болгарію, але Греки того не дали йому.
По нім лишило ся три сини, що й княжили в ріжних городах. Але зпочатку старший брат – київський побив свого брата, що княжив в землі Деревлянській, і той в тій війні наложив головою, а потім иньший брат Володимир зробив те саме з київським і став одним князем на всю державу, в році 979.

◄ Про найдавнійші часи

Зміст підручника "Грушевський М.Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку) ."

Володимир і Ярослав. Християнство на Україні ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Про старі часи на Україні

Загрузка...