Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Історія української культури в наукових дослідженнях Костомарова, Нечуя-Левицького, Драгоманова

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Культурологія

Микола Костомаров (1817-1885) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Современник», «Отечественные записки». Жив і працював М. Костомаров у тяжкий для української культури час: 60-70 pp. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи з античності, невтомно працював у царині російської культури, та найглибшою його любов’ю були українське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880-1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об историческом значении русской народной поэзии», в якій обстоював тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що костомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Нечуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упирів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості селянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левнцький, «як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, займає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас в Росії» (Костомаров М. І. Твори. У 2-х т. Т. І. К., 1990, с. 36).

Чи не найвизначнішою постаттю в українській суспільній думні XIX ст. після Шевченка був Михайло Драгоманов (1841-1895), людина різнобічних наукових зацікавлень і практичної дії. Він відомий фольклорист: його збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи (1754-1880)» (Женева, 1881), «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876), «Поетичні пісні українського народу XVIII-XIX ст.» (Женева, Т. I, 1881; Т. 2, 1885) стояли на рівні європейських досліджень того ‘‘асу. Він оригінальний літературний критик та історик рідного письменства, соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань, який весь час слугував зміцненню зв’язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною і Європою. Він був також блискучим публіцистом – борцем проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів і неуцтва.

На основі вивчення історії та культури Стародавньої Греції й Стародавнього Риму Драгоманов зробив висновок про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відносини в тій чи іншій країні. Йому належить смілива спроба філософського обгрунтування теорії історичного прогресу у зв’язку не лише зі зміною виробничих відносин та продуктивних сил, але також із мірою виявлення людської свободи. Ідея прогресу як результату історичного перебігу подій і внутрішньої сутності стала наріжним каменем історіософських і культурософських побудов М. Драгоманова. Важливо і те, що він не ототожнював поняття «цивілізація» і «культура», хоча згідно з логікою авторських міркувань останнє виступає якісною мірою історичного прогресу. Культура виявляє характер життєдіяльності нації, її конкретні особливості, її включеність у загальноцивілізаційний процес.

Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тієї чи іншої нації визначає суть більшості наукових праць вченого.

У статті «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов проводить думку про Україну як «перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культурно-освітніх взаємин українських земель з іншими слов’янськими та інонаціональними духовно-культурними осередками, про своєрідні соціально-політичні й культурні традиції, які саме її, Україну, пов’язують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебування у складі Великого Литовського князівства, з проявом ідеї Реформації та Відродження» (Міщук P. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. Вибране. К., 1991, с. 611). У своїх історичних та етнографічних працях М. Драгоманов обґрунтовував самобутність української нації, виступав за цілісність її етнічної території, об’єднання українських земель, включаючи Галичину й Буковину. Він різко заперечив соціалістові Лассалю, який твердив, що «визнає право на національність тільки за великими культурними націями» (Драгоманов М. П. «Переднє слово» (До «Громади» 1878 р.) // Вибране. К., 1991, с. 324). Він пропагував ідеї соціального і духовного розвитку української нації, виведення її на європейський рівень, критикував репресивно-диктаторську роль російського царизму як усередині країни, так і поза її межами. Праці М. Драгоманова заперечували самодержавні концепції М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова. Гостро і пристрасно критикував він російських революціонерів-народників П. Лаврова і П. Ткачова, марксиста Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах стояли на позиціях великодержавного шовінізму.

Відомо, що В. Ленін вороже поставився до ідей М. Драгоманова про широку федерацію («вільну спілку») народів та децентралізацію в системі управління; йому дуже не сподобалася праця «Историческая Польша и великорусская демократия» (1881), в якій автор пророче писав, що централістичні доктрини російських революціонерів «зовсім не похитнуть ідеї державно-централістського самодержавства, а тільки перенесуть в інші руки...» (Іванченко Р. Драгоманов про національне питання // Літературна Україна, 1991, 19 верес.).

Отже, Михайло Драгоманов – велика постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 70-90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

◄ Історія української культури в наукових дослідженнях Куліша

Зміст підручника "Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Теорія та історія світової і вітчизняної культури."

Історія української культури в наукових дослідженнях Франка і Грешевського ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Культурологія

Загрузка...