Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Українська література і мистецство 19 століття

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Культурологія

Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769-1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних (жартівливих) поем та інтермедій другої половини XVIII ст. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гуманізму й любові до народу.

Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1848).

На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань красного письменства. Вже у Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»), Разом з Квіткою-Основ’яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки, довести «право української культури на громадянство і її здатність творити літературні цінності» (Семчишин М. Тисяча років української культури. 1985, с. 229). Вони збагатили літературу новими жанрами – баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817-1885) – у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду Козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та інші). Найбільш літературно обдарованим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1814-1870), відомий збіркою «Думки і пісні та ще дещо».

На кінець XVIII й на початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматорського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гавриленка, який у селі Озерках Кобиляцького повіту збудував театральний зал. Акторів поміщицького театру в селі Качанівці на Чернігівщині знав Т. Шевченко, який під враженнями про їхнє життя написав повість «Музикант». Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і навіть селах. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г. Квітка-Основ’яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщикові Трощинському, де режисером був Василь Гоголь-Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щепкін (1788-1863) та Карпо Соленик (1811-1851). М. Щепкін став основоположником сценічного реалізму не тільки в українському, а й у російському театральному мистецтві.

Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв’язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, – спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Оберетті збудований головний університетський корпус. На півдні України – в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Воронцова.

На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі – у псевдовізантійському.

На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олександрія» (Біла Церква, 1797-1829) та «Софіївка» (Умань, 1796-1801) здобули світову славу.

Кращим представником українського малярства першої половини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подорож на Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна»; шість офортів цієї серії, які з’явились у 1844 p., відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

На першу половину XIX ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З’являються перші нотні збірки народних пісень – «Голоси українських пісень, виданих М. Максимовичем» (1834), «Українські мелодії» (1831) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833) В. Залеського та інші.

◄ Доба культурно-національного відродження України (19-20 століття)

Зміст підручника "Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Теорія та історія світової і вітчизняної культури."

Входження української культури в світовий культурний процес (1840-1880 pp.) ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Культурологія

Загрузка...