Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Утвердження української культури як культури світового рівня (1890-1910-ті pp.)

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Культурологія

Утвердження української культури як культури світового рівня (1890-1910-ті pp.). Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду. Утворення, політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, преси та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М. Грушевський та І. Франко.

З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції – І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького та інших, співпраця з ними М. Драгоманова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політичні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелігенції, темряву і нехіть до політики серед народних мас. Великої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав’язували галичанам свої ідеї й твори, писані язичієм – мертвою мовою, яка не могла бути знаряддям розвитку української нації. На противагу москвофілам виступили зі своєю програмою народовці, які через політичний тижневик «Батьківщина» та щоденну газету «Діло» пропагують не тільки ідеї просвіти народу, а й гасла суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють політичну організацію «Народна рада», яка висуває програму самостійності і поділу Галичини на польську та українську.

Молодь 70-х років під впливом М. Драгоманова стала на більш Радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську Радикальну партію – першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України, що в ті часи могло розцінюватись як антидержавна діяльність, яка підлягала суворому переслідуванню. В боротьбі з австрійським урядом, польськими шовіністами та консервативним крилом галицької інтелігенції утверджували радикали свої погляди серед галицького люду.

З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Українська національно-демократична партія, до якої увійшли найбільш визначні представники галицької національно свідомої інтелігенції Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький, І. Франко, М. Грушевський та інші. Саме ця партія бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у своїй програмі гасла, які стали основними для українського національного руху: єдність, соборність всіх українських земель та незалежність української держави.

На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті pp. XIX ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах. У 1900 р. гурток студентів Харкова, очолюваний Д. Антоновичем, засновує Революційну українську партію, яка порвала з культурництвом попередніх поколінь української інтелігенції і звернулась до політичної боротьби. Програмою її стала промова, виголошена М. Міхновським на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові, основним гаслом якої було: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» (Самостійна Україна. Львів, 1900, с. 20). Члени цієї партії розгорнули пропаганду своїх ідей, організували видання революційної літератури в Чернівцях і Львові.

Революція 1905 р. в Росії підштовхнула політичний рух ще далі. З Революційної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократична партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались проекти впровадження автономії, самоврядування, української школи та суду тощо. Однак, навіть ці вимоги видавались шовіністичним колам Росії страшним сепаратизмом, тому український культурний рух після 1907 р. знову починає переслідуватись.

Якщо східноукраїнські політики висували гасла «свободи, рівності, народовладдя, автономії України у Федеративній Російській республіці» (Грушевськнй М. Хто такі українці і чого вони хочуть), то на західноукраїнських землях майже все національно свідоме громадянство стояло на виразно протиросійських позиціях, висуваючи гасло «України окремої і незалежної», відрізняючись між собою лише в тактиці досягнення цієї мети – з допомогою Австрійської держави (австролоялісти) чи шляхом революційної боротьби (самостійники).

Одним з головних завдань українська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східноукраїнських землях лише революція 1905 р. формально зняла всі заборони на вільне українське слово. Тоді й виникає українська преса – «Хлібороб» В. Шемета, «Громадська думка», згодом «Рада» у Києві. Почали вільно друкуватись українські книжки: поряд з уже діючим від 1895 р. товариством «Вік» (Київ) з’являються видавництва «Час», «Ранок», «Дзвін» та інші. Виникли культурно-освітні товариства, серед них «Просвіта». Було отримано дозвіл на поширення українських видань з-за кордону. Однак, у роки реакції (1907-1910) з наказу уряду було закрито майже всі відділення східноукраїнської «Просвіти», бібліотеки, чинились перешкоди друкуванню українськомовної літератури, заборонено навіть афіші, вивіски та концерти українською мовою. Так і не дійшло до утворення українських шкіл та кафедр українознавства у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього. У 1914 р. уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т. Шевченка, що викликало хвилю обурення по всій Російській імперії; а з початком першої світової війни було припинено всякі прояви українського культурного життя.

Значно сприятливіші умови для розвитку українського шкільництва склались на західноукраїнських землях. Згідно із законодавством, питання про мову, навчання вирішувала місцева громадська рада. Якщо у школі частина дітей спілкувалась іншою мовою, ніж мова викладання, то ця мова була обов’язкова для вивчення як предмет. Відповідно у початковій школі викладання велося або польською, або українською, в середній – як правило, польською, а українська стає умовно-обов’язковою для вивчення. Лише в Академічній гімназії у Львові українська мова з 1874 р. стала мовою викладання. У 1880-1900 pp. вдалося заснувати українські гімназії в Перемишлі (1887), Коломиї (1893) та Тернополі (1898). На 1914 р. лише в Східній Галичині було 2510 українських народних шкіл (71%) та 6 гімназій.

Єдиним серйозним досягненням свідомих українців у галузі вищої школи було відкриття у Львівському університеті кафедри історії України, на яку було запрошено М. Грушевського. Тому з кінця XIX ст. розгортається активна боротьба за український університет, започаткована промовою М. Галущинського на студентському вічі 1899 р. Дійшло до того, що на знак протесту проти гальмування цієї справи українські студенти Львівського університету у 1902 р. організовано покинули його стіни, вирішивши продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до початку першої світової війни, але безрезультатно.

1890-1910 pp. позначені дальшим розвитком науки на Україні. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), створене у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, заснованого в 1873 р. Програма його передбачала наукові дослідження з українського та слов’янського мовознавства, літератури, мистецтва, з історії та археології України, а також із проблем суспільних дисциплін, математики, природознавства, медицини, для чого створювалися історико-філософічна, філологічна, математично-природнича і лікарська секції. У 1892-1918 pp. НТШ фактично було нашою Академією наук. У ньому працювали найбільш відомі науковці України – М. Грушевськнй, А. Кримський, Б. Грінченко, В. Гнатюк, І. Франко та інші. Їхні праці публікувались у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику математично-природничої і лікарської секції», «Етнографічному збірнику», «Пам’ятках українсько-руської мови і літератури» та інших виданнях товариства.

Осередком наукової праці на Східній Україні стає місячник «Киевская старина» (1882-1907). Продовжують діяти офіційні наукові товариства у Києві, Харкові та Одесі, які, перебуваючи у руках українців, орієнтувались в основному на українознавство. У 1907 р. на зразок НТШ створено Українське наукове товариство у Києві, яке починає видавати свої записки та збірники. До Києва перенесено і видання «Літературно-наукового вісника», заснованого НТШ. Головою товариства стає М. Грушевський – видатний вчений і громадсько-політичний діяч, довголітній голова НТШ, а пізніше академік Академії наук УРСР.

Та з початком першої світової війни українське наукове життя завмирає. М. Грушевського заарештовують і вивозять у Симбірськ. Українське наукове товариство припиняє свої видання; вийшли з друку лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914-1915).

◄ Архітектура і мистецтво України 19 століття

Зміст підручника "Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Теорія та історія світової і вітчизняної культури."

Література України 19-20 століття ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Культурологія

Загрузка...