Становлення педагогіки. Історія педагогіки. Походження терміну педагогіка

Педагогіка: становлення, предмет, основні категорії

Термін педагогіка походить від грецьких слів paides – діти і ago – вести. В дослівному перекладі педагог – «вихователь». У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.

Із середини XX століття в деяких країнах замість терміна педагогіка вживають терміни андрогогіка (від гр. andros – «мужчина» і ago) й антропогогіка (від гр. antropos – «людина» і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Тому буде правильним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут розуміємо в широкому значенні слова – як навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості.

Становлення педагогіки

Виховання виникло разом із появою людського суспільства. Воно є загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби готувати до життя нащадків.

Разом із розвитком виробництва, розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях, а на об'єктивній і науковій основі.

Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460-бл. 370 pp. до н. е.), Сократа (470/469-399 pp. до н. е.), Платона (427-347 pp. до н. е.), Арістотеля (384-322 pp. до н. е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демократ висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, що актуальні й на сьогодні: «Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися»; «Природа і виховання подібні... виховання перебудовує людину і... створює природу»; «Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці»; «Більшість багатознайок не має розуму».

Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший «штатний» педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96) був автором 12-томної книги «Дванадцять книг риторичних настанов» – практично, першої педагогічної книги. Разом із творами Цицерона її вивчали в усіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була просякнута церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.) з'явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: «Я – людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них – італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553), Мішель Монтенъ (1533-1592).

До початку XVII століття педагогіка залишалася частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592-1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року – перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». На його думку, людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудовим мікрокосмом»; школа – «майстернею гуманності». Не втратили актуальності й наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обгрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. В основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: «Ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили... так і ми повинні йти за порядком розвитку розумових здібностей», – підкреслював Я. А. Коменський.

В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями.

Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі XVIII століття, такі як Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання». Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (розробив чотириетапну модель уроку, систему розвиткових вправ, увів поняття виховального навчання), Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) – противник станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму; послідовник Песталоцці.