Кучерявий В.П. Горизонтальна структура біосфери (частина 1)
Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Екологія
7.3.3. Горизонтальна структура біосфери
Практично вся Земля огорнута біогеоценотичним покривом – суходільним або ж водним. І лише біогеоценози, які ми розглядаємо як екосистеми в межах фітоценозів, виділяти у водних біогеоценозах складніше. Такі межі можуть служити основою для створення уявлення про горизонтальну структуру біосфери. В схемі ієрархії екосистем М.Ф. Реймерса (рис. 7.8) якраз із біогеоценозу – елементарної екосистеми – розпочинається горизонтальна структуризація фітосфери, а отже, і біосфери. Автор, не маючи достатнього узагальнюючого матеріалу із гідробіологічної галузі знань, не виходить у своїй схемі на біоценотичний рівень, зупиняючись лише на зонуванні водної вертикалі (фотобіосфера, дисфотобіосфера, афотобіосфера). Горизонтальна структуризація аеробіосфери до біогеоценотичного рівня є недоречною, оскільки в атмосфері, а це відзначено в розділі про вертикальну структуру біосфери, організми постійно не живуть і не створюють стабільних угруповань, через які б проходив потік речовини і енергії. Атмосфера є лише містком для переміщення живих організмів із одних просторових ніш в інші.
Рис. 7.8. Ієрархія екосистем біосфери. (доступно при скачуванні повної версії книжки)
Рис. 7.9. Ієрархія місцезростань, немовби вставлених одне в одне: біом мішаних і листяних лісів Північної Америки, буково-кленовий ліс у штаті Нью-Джерсі (біогеоценоз), заповнене водою дупло дерева або травний тракт ссавця. Угруповання можна вивчити на будь-якому із цих рівнів. (доступно при скачуванні повної версії книжки)
Біосферологія, або глобальна екологія, займається підсистемами вищого ієрархічного рівня – від біогеоценозу чи споріднених груп біогеоценозів (біокомплексів) до біомів (рис. 7.9).
Полемізуючи зі своїм вчителем В.М.Сукачовим з приводу його загальновідомої схеми біогеоценозу, М.Ф. Реймерс пропонує свою схему (рис. 7.10) як взаємозв'язаний блок речовинно-енергетичних та інформаційних екологічних компонентів (енергії, води, газів, субстратів з їх фізико-хімічними властивостями організмів – продуцентів, консументів і редуцентів, а також інформації). Ця схема нагадує наведену вище модель Еленберга. Біогеоценоз разом зі сусідніми біогеоценозами створює біогеоценотичні комплекси.
Рис. 7.10. Екологічні компоненти. (доступно при скачуванні повної версії книжки)
З позиції глобальної екології біогеоценоз (у межах фітоценозу) – це дуже дрібна одиниця як для вивчення, так і для картування. Для біосферолога вона, наприклад, те, що для практикуючого лікаря якась окрема клітина тіла його пацієнта.
Дійсно, величезна площа поверхні Землі (510,2 млн км кв) містить в собі безмежні території Світового океану (маринобіосферу – 361,1 млн км кв, або 70,8%) та суші (террабіосферу – 149,1 млн км кв, 29,2%). Суша, в свою чергу, включає в себе близько 30% лісів, близько 30% саван і рідколісся, понад 10% займають льодовики і приблизно стільки ж – сільськогосподарські угіддя. Майже третина суші покрита горами.
Якою ж є ієрархія підсистем біосфери і як її побудувати з біосферних, екологічних позицій. М.Ф. Реймерс будує ієрархію підсистем террабіосфери, виділяючи геокосмічний, геофізико-геохімічний, екобіосистемний, біоценотичний і екосистемний підходи: біогеоценоз > біокомплекс > біолокус > біозона > біоорбіс > царство > тєррабіосфера > біосфера.
Якщо ж уважніше розглянути кожну з підсистем, то побачимо, що тут практично стикуються два підходи – фізико-географічний і біологічний. Разом вони утворюють екологічний стрижень ієрархії екосистеми біосфери. Про необхідність такого об'єднання цих двох галузей природознавчих наук писав у одній зі своїх останніх праць український еколог П.С.Погребняк.
Фізична географія зробила визначний внесок у вивчення загальних закономірностей територіальної диференціації Землі. Завдяки працям фізгеографів достовірно встановлено, що сучасна диференціація земної поверхні і різноманітність її ландшафтів в кінцевому результаті являють собою наслідок неоднакової історії розвитку різних її частин. Напрям і швидкість цього розвитку залежать від двох основних факторів: променистої енергії Сонця і внутрішньої енергії Землі. Вони й є головними чинниками територіальної диференціації Землі як зональної, так і азональної.
М.І. Будико і А.А. Григор'єв основою зонування земної поверхні вважають такі показники: річний радіаційний баланс та опади, а точніше радіаційний індекс сухості. Численні дослідження дали змогу встановити закон географічної зональності Григор'єва-Будико: зі зміною фізико-географічних поясів Землі аналогічні ландшафтні зони і їх деякі загальні властивості періодично повторюються (рис. 7.11).
Рис. 7.11. Класифікація кліматів Землі за Холджиргу (МакАтрур та Коннелл, 1971). (доступно при скачуванні повної версії книжки)
Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Екологія