Чи треба боятися азбесту більше, ніж радіонуклідів?

X. Для допитливих. Чи треба боятися азбесту більше, ніж радіонуклідів?

Започаткувало "азбестову лихоманку" американське Агентство захисту довкілля (ЕРА) своїм рішенням про велику небезпеку забруднення повітря волокнами азбесту. На його основі розпочалася перевірка "на азбест" всіх громадських і приватних шкіл США. Кампанія у пресі швидко нав'язала більшості батьків страх через можливість виникнення раку в їхніх дітей під час спортивних занять у залах з поширеними у США ізоляційними матеріалами на основі цього волокнистого матеріалу.
Основою такого рішення ЕРА стала дискусійна теорія "одноволоконної небезпеки". Вона стверджує, що проникнення у поверхню альвеол легенів бодай одного короткого волокна азбесту з чималою ймовірністю призводить до утворення ракової пухлини навколо точки дії волокна. Істерія досягла найвищої точки, коли ЕРА вирішила добиватися повної заборони використання азбесту й вилучення матеріалів на його основі до 1996 р. Кілька років десятки тисяч робітників віддирали плити і рулони ізоляції від труб і перегородок, замінюючи іншими матеріалами. Фахівці вважають, що прямі втрати від "боротьби" з азбестом перевищили кілька мільярдів доларів США. Якщо ж додати час вимушеного закриття "на ремонт" шкіл, спорт- і кінозалів тощо, то "азбестова лихоманка" 1986-1990 pp. коштувала США не менше десяти мільярдів доларів. Цікаво, що значну частину "камікадзе", які віддирали азбест на Сході і Заході США, становили польські громадяни, які втекли із соціалістичної Польщі на заробітки за океан.
Азбест кілька десятиліть широко використовується в багатьох країнах у будівельній та багатьох інших галузях промисловості (шифер, додаток до бетону, панелей різних видів, більшої частини теплоізоляційних матеріалів, вогнестійких тканин тощо). Волокна міцні, гнучкі хімічно високоінертні, дуже жаростійкі, не проводять електричного струму. Погодьтеся, що цих позитивних рис (а ми назвали не всі) цілком досить для пояснення масового використання азбесту – до кількох мільйонів тонн щороку (тільки в СРСР – 2,3 млн т у 1980 p.).
Азбест – узагальнююча назва групи силікатних (кремнієвих) мінералів, найхарактернішою особливістю яких є подільність на дуже тонкі волокна чималої довжини (інколи понад 20 см). Майже 95% всього використовуваного азбесту становить хризотил ("білий азбест"), під час видобування і переробки якого не утворюються короткі й гості уламки волокон (його пил містить лише "заокруглені" і вигнуті волокна). Якнайдетальніші обстеження працівників азбестових кар'єрів та їхніх рідних у Канаді й США не виявили жодних ознак вищої канцерогенності волокон хризотилу порівняно з іншими видами пилу інших порід (вугілля, мергелю тощо).
Зовсім іншими виявилися властивості пилу з "синього" і "коричневого" азбесту, який видобували в Австралії та ПАР. Обидва утворювали надгострі мікроголочки, що легко проникали у тканину альвеол, викликаючи різні пошкодження (від найлегшої форми азбестозу аж до раку легенів). В окремих робітників праця з "синім" азбестом без респіратора вже за рік викликала помітне ураження легенів з утворенням передракових зон. Австралія ще на початку 80-х років припинила видобуток і використання цих видів азбесту.
На закінчення зазначимо, що бажання захистити своїх дітей від усіх теоретично можливих небезпек цілком виправдане і зрозуміле. Як і радіонукліди, окремі волокна азбесту чи інший пил з гострими кінцями чи краями можуть пошкоджувати тканини людини і навіть призвести до злоякісних пухлин. Та вкрити дітей скляним ковпаком і вберегти від усіх впливів і чинників довкілля і неможливо, і нерозумно. Нам не треба брати приклад з США і розпочинати "азбестову" чи іншу "лихоманку".
Відповідаючи на запитання у заголовку, наголосимо, що в наших умовах радіонукліди ми вважаємо небезпечнішими від волокон азбесту у шифері чи інших матеріалах (див. розділ 9).