Деградація і поліпшення грунтів

8.2. Деградація і поліпшення грунтів

Відомо, що чимало видів живих істот і рослин використовують отрути, щоб уникнути можливості стати їжею для сусідів. Це зовсім не означає, що всі отруйні рослини є наслідком росту неотруйних на "отруйному" грунті. Зазвичай його не можна вважати отруйним, бо на ньому впритул розташовуються і отруйні, і нешкідливі види рослин.
Втім, немає правил без винятків. В окремих (дуже рідкісних у природі) випадках незначні за загальною площею ділянки поверхні Землі виявляються збагаченими на отруйні для всіх біовидів елементи (див. табл. 24). У цих, без перебільшення, геопатогенних зонах усі рослини стають шкідливими для людей і тварин.
Такі зони виявлено у Забайкаллі, Південній Америці, деяких гірських районах Землі. На щастя, небезпечних для нас природних геопатогенних зон на території України немає. Точніше, їх не було, бо зусиллями експериментаторів з Чорнобильської АЕС та "хіміків" зі Сходу і Півдня у нас таки з'явилися рукотворні отруєні грунти. Зони, де вони зустрічаються, позначені найтемнішою фарбою на рис. 34 – карті забруднення території України.

Рис. 34. Карта забруднення території України

Людина має складні і неоднозначні взаємини з грунтами. Грунти і в природних умовах не належать до вічних (як хімічні елементи) об'єктів. Вони гинуть під час великих катаклізмів під шарами розпеченої лави, тонуть і вмирають після занурення суходолу на дно моря, втрачають гумус і родючість після великих метеорологічних змін. Та вони і народжуються, ростуть і розквітають у сприятливих умовах. Біосфера добре "навчилася" перетворювати в грунти майже довільні мінеральні субстрати і основи (за винятком аж надто міцних монолітних скель). Процес перетворення мінерального "скелету" на живий грунт належить до тривалих, але дуже цікавих.
Вчені вже мали змогу після вивержень вулканів у деталях спостерігати всі етапи утворення родючого грунту з мертвого, виверженого з глибин Землі субстрату. Біосфера використовує для цього цілу армію "монтажників і будівничих", що по черзі змінюють один одного, спираючись на досягнення попередників і розвиваючи їх (цей ланцюг почергової зміни видів називається сукцесією).
А розпочинають цю довгу справу мікроби, мікроводорості, лишайники. Решки їхніх тіл створюють основу для гумусу, а виділені хімічні сполуки сприяють фрагментації мінеральної опори на дрібні частинки. На зародку грунту поселяються вимогливіші види, корінці яких, без перебільшення, розколюють каміння. Шар дрібнозему з гумусом стає щораз товщим, хоч інколи для кожного міліметра необхідні десятиріччя. Якщо основа грунту подрібнена (як часто трапляється після великих вивержень вулканів), то справа йде куди швидше. Інколи досить кількох десятків років, щоб екосистема молодого грунту пройшла шлях від бактерій до трави, кущів і дерев.
Грунт має досить ворогів і крім людини. Найгрізніший серед них – ерозія, і насамперед водна. Крутосхили у місцях із сильними зливами так і не вкриваються грунтом. Проте у природних умовах рано чи пізно встановлюється рівновага між біонарощуванням грунту і його деструкцією від фізико-хімічних впливів.
Коли людина всерйоз взялася за продуктивне сільське господарство, на поверхні Землі було приблизно 4,5 млрд га (45 млн км кв) потенційно придатних для цього земель. 10 тис. років нагромадження досвіду використання грунту скоротили це багатство мало не вдвічі (до 2,5 млрд га). Грунтознавці вважають, що зусиллями людей створені третина Сахари, всі пустелі Азії, частина напівпустель і пустель на інших материках. Сучасні щорічні втрати продуктивних земель вони оцінюють від 3 до 7 млн га.
Якщо прикладів швидкого зруйнування грунтів людьми достатньо, то протилежних менше і вони датуються переважно останніми десятиріччями.
Чимало негативних прикладів впливу на грунти залишив по собі Радянський Союз. Як більшість того, за що бралися більшовики, їхні спроби істотного (завжди швидкого і дуже дешевого) поліпшення грунту чи перетворення непридатних для ріллі земель у родючі виявилися невдалими. Такими невдалими, що цілком невинне слово "меліорація", яке всюди у світі означає заходи з підтримування чи підвищення родючості грунту, в Радянському Союзі стало синонімом шкоди довкіллю і наруги над екологічними законами.
Землероби з Полісся, Лісостепу і навіть Степу наведуть безліч прикладів того, як надмірний полив чорноземів шкодив структурі грунтів і вів до скам'яніння, а осушення й оранка верхових торфових боліт закінчувалися пиловими бурями у Поліссі, де їх зроду не було й не могло бути. Найбільше ж емоцій пов'язано з розповідями про спроби перетворити заплавні луки на "чорноземні поля" копанням під лінійку здоровенних прямих ровів. Цими штучними руслами весняна вода за день-другий збігала униз, а селянам лишалося помпами подавати підземну воду на всохлі поля, створені на місці заплавних лук. Все це відбувалося там, де ніхто навіть не чув про посуху, не уявляв необхідності поливати щось більше, як квіти у горщиках.
Повернення родючості вже пошкодженим грунтам – складна справа. Однак цілком можлива, якщо виявити терпіння, діяти обачливо і повільно, не воювати з природою, а залучати її сили на допомогу грунту. Якщо наш досвід у цьому невеликий (це переважно кілька вдалих випадків повернення життя неродючим відвалам кар'єрів, зменшення кислотності грунтів внесенням сполук кальцію тощо), то в Європі є країна, населення якої методично, настійливо і цілком успішно нарощує свій резерв грунтів, освоюючи дно моря (!). Як відомо, це Нідерланди, де вже не сотні гектарів, а тисячі квадратних кілометрів лук і полів зеленіють там, де діди сучасних фермерів з траулерів ловили морську рибу.