Розвиток ядерної енергетики в Україні (частина 2)

Сталь самого реактора була першою і найміцнішою захисною лінією, сталь укриття – другою, залізобетон – третьою. Розміри і товщину останніх вибирали так, щоб вони з чималим запасом могли витримати тиск нагрітої пари води чи іншого реакторного теплоносія навіть у разі повного розпаду чи розплавлення реактора. Якби не це укриття, то у США аварія на АЕС Трімайл Айленд у 1979 р. майже так само забруднила б довкілля, як і вибух у 1986 р. на ЧАЕС.
У Радянському Союзі лише частина АЕС ("наймолодші", побудовані останніми роками) мали конструкцію, схожу на зображену на рис. 38. Більшість реакторів були "канальними", а станції зовні нагадували великі промислові будинки без найменших ознак циліндрів чи сфер.
Схему такої АЕС наведено на рис. 39, де показано лише найсуттєвіше: активну зону реактора, утворену "лісом" труб з ураном у блоках графіту, товсті стіни з бетону для перехоплення потоку нейтронів і захисту персоналу від опромінення, благеньку покрівлю "проти атмосферних опадів". Зовсім схематично зображено рух води і пари всередині реактора до сепараторів високого тиску (в каналах реактора лише частина води перетворювалася на пару, що примусило використати сепаратори для відділення пари). Немає на малюнку ні систем автоматичного захисту, ні пульту керування, ні безлічі інших потрібних для роботи реактора систем і устаткування.

Рис. 39. Схема канального реактора ЧАЕС

Цікаво, що за кордон СРСР продавав "канальні" реактори (у Фінляндію, Болгарію тощо) хай і з не дуже міцним, але все ж з укриттям, а от на своїй території з міркувань здешевлення і прискорення будівництва АЕС обходився без них!
Так трапилося, що побудувавши першу у світі "мирну" АЕС, СРСР довго відставав від Англії і США за кількістю й потужністю енергетичних ядерних реакторів. Одного чорного дня "партія і уряд" (насправді ж верхівка з генералів і вищих партійних керівників) вирішили "наздогнати і перегнати". Наче гриби, почали зростати потворні незграбні бетонні споруди АЕС з величезними канальними реакторами. Особливо густо – на землі України.
А Чорнобильській станції "партія й уряд" запланували стати в недалекому майбутньому рекордною, най-найпотужнішою у світі: спочатку 4, потім 6, далі 8, а як буде треба для рекорду, то й 12 мільйонів кіловат.
Так би й було, якби не Чорнобиль-86, а незабаром і розвал "вічного" Радянського Союзу.
У читачів може виникнути запитання: "Чому в СРСР так і не змогли масово застосувати корпусні реактори?" Спробуємо відповісти бодай частково. 1. Простим збільшенням кількості каналів "радянський" реактор можна легко довести до одного, двох, трьох і більше мільйонів кіловат, зробивши його найпотужнішим у світі. Для керівників СРСР це була на диво важлива обставина, набагато важливіша, аніж безпека чи міркування здорового глузду. Побудувати корпусний реактор на 3 млн кіловат годі й мріяти. Ніхто у світі не може й не збирається цього робити. 2. Змагаючись з цілим світом, керівники СРСР вимушені були економити, нехтуючи безпекою та екологією. Здатні до виробництва корпусних реакторів заводи були перевантажені виробництвом зброї. Спеціалізований завод так і не ввели в дію на повну потужність (у місті Волгодонську, Росія).