Роль катастроф в еволюції біосфери

II. Роль катастроф в еволюції біосфери

Хоч життя людини досить коротке, та багато хто зустрічається з одним чи кількома катастрофічними (з погляду людини) явищами. Хроніки минулого є частково переліком різноманітних нещасть: посух, нашестя сарани, випадання великого граду тощо. Рідше і не в усіх частинах суходолу трапляються руйнівні землетруси, вулканічні виверження, катастрофічні повені.
Вчення про рушійні сили змін у довкіллі розпочиналося з "катастрофізму", засновником якого вважають француза-палеонтолога Ж. Кюв'є. Основною їх причиною він вважав грандіозні неперіодичні катастрофи. Наступною була еволюційна теорія Ч. Дарвіна з грунтовною доказовою базою та логікою міркувань. її створення і утвердження надовго виключило з серйозних праць згадку про роль катастроф у переході від одних видів до інших у ланцюгу змін у біосфері. Повільне нагромадження ознак розглядається як єдиний варіант зміни видів.
Однак на цьому поступ в уявленнях вчених про механізми змін у біосфері не припинився, і нині наука має значно більше знань про живу й неживу природу. Сучасні уявлення є певним синтезом теорій минулих століть.

Узагальнюючи, можна сказати, що вся історія біосфери позначена складним поєднанням спокійних, "малоеволюційних", досить тривалих періодів і коротшими, але бурхливими стадіями вимушеної, почасти чи й повністю катастрофічної перебудови складу всієї живої оболонки Землі.

Існують різні підрахунки кількості глобальних екологічних катастроф.
Першою глобальною екологічною катастрофою вважають момент вичерпання первинної, успадкованої Землею органіки, загибель більшості видів-редуцентів першого покоління й появу організмів-продуцентів, здатних утворювати нову органічну речовину в умовах відсутності вільного кисню.
Друга така катастрофа полягала в самоотруєнні киснем першого покоління продуцентів і появі організмів з удесятеро ефективнішим живленням на основі використання кисню.
Подальші великі катастрофи одні вчені вважають періодичними, пояснюючи їх впливом космічних чинників, інші дослідники схиляються до того, що вони спричинені випадковими подіями (падінням астероїдів тощо). Очевидно, мають рацію і ті й другі, бо, наприклад, у зникненні динозаврів „винен" астероїд, що полишив кратер діаметром кількасот кілометрів біля східного узбережжя Мексики, а падіння небесного каміння та льоду, ймовірно, періодично посилювалося до катастрофічних масштабів.