Гетьман Іван Мазепа

Подібну позицію займав і один із найбільших українських істориків Микола Костомаров. Він не був офіційним ученим, часто-густо сміливо йшов супроти антинаукових концепцій імперської історіографії (довів, наприклад, що Дмитрій Донськой зовсім не був ніяким героєм, розвіяв романтичний туман навколо постаті Івана Сусаніна тощо), але він був істориком, котрий мусив працювати й друкуватися на певних умовах, коли хотів, щоб його праці дійшли до читача. Одне чинити так, як анонімний автор «Історії Русів», який сховав своє ім'я за надійними ширмами і сказав про ті чи інші події нашої історії так, як уважав за потрібне, і зовсім інше – освітлювати складні події тієї-таки історії під недремним цензурним і суспільно-державним оком, яке завжди вельми пильно стежило, щоб її авторитетові та міфам, створеним задля того ж таки авторитету, не завдавалося якоїсь шкоди. Отут і приходив на допомогу прийом так званої «езопової мови», коли говорилося одне, а мало розумітися інше, висновки робилися одні, а факти йшли далі творених висновків і об'єктивно творили іншу картину. З другого боку, людина, яка змушена була користуватися «езоповою мовою», сама могла з часом ставати, як суспільно-політичний феномен, істотою половинчастою, вірила й не вірила офіційним доктринам, заперечувала їх, але певною мірою ними й переймалася. З таких позицій і написав Микола Костомаров нарис про Івана Мазепу, який уміщуємо в цій книжці; зрештою, з таких позицій написав він і велику монографію «Мазепа і мазепинці». Отож і виходило, що дипломатичну спритність гетьмана М. Костомаров вважає схильністю до брехливості, сумнівається в щирості релігійних почуттів Мазепи, бо які можуть бути щирі релігійні почуття у людини, проклятої церквою (тут діє стереотип), або ж раптово заявляє, що І. Мазепа був «поляком цілковитим» – відгук ще одного офіційного стереотипу, започаткованого в універсалі Петра І, класичний зразок соціальної демагогії, що започаткував один із антимазепинських міфів, що його вперто розробляла й приживляла імперська історіографія, яка вельми дбала, щоб з Мазепи не було створено національного героя і не було змито такого зручного ярлика, як «зрадник». І все-таки, незважаючи на ці перекоси й певну поверхність загальної оцінки І. Мазепи, його образ в нарисі М. Костомарова створюється правдивий і рельєфний, хоч і певною мірою недостатній.
Недоліки праці М. Костомарова значною мірою виправляє, а помилки спростовує блискуча доповідь на святковому засіданні наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, прочитана 11 вересня 1932 року. Історична українська думка до цього часу встигла пройти великий шлях, вже не будучи скована державним ідеологічним контролем і здобувши змогу на об'єктивний, строго науковий розгляд власної історії. Доповідь Ілька Борщака виходить із цієї позиції, бо він одразу ж заявив, що «історія – це оповідання про минуле, оповідання найдокладніше, скільки це можливо на підставі документів, фактів і текстів. Історія не стверджує нічого, чого вона не певна й абсолютно певна. Навіть її гіпотези мусять випливати з сумлінних студій джерел. Першою прикметою історії мусить бути покірність текстам, і треба добре стерегтися, аби не надуживати цих текстів до того, щоби вони казали те, що бажано лиш авторові історичної студії. Ніяка політика, навіть найпатріотичніша, не може тут бути виправданням». Тобто своєю студією І. Борщак полемізує проти антипатріотичної й патріотичної тенденцій в освітленні постаті Івана Мазепи, хоч певними моментами, як М. Костомаров до антипатріотичної, наближається до тенденції патріотичної, але загалом витримуючи об'єктивний тон. Дослідник не просто хоче покласти ім'я Мазепи на ті чи інші політичні чи моральні ваги, він прагне пояснити, чому гетьман із тих чи інших причин в певних ситуаціях діяв так чи інакше, отже хоче об'єктивно зрозуміти і саму історичну обстановку часу, коли гетьман жив, і підстави його дійств. Доповідь проголошувалася в досить складну пору, саме в ті дні, як пише І. Борщак, «коли науці доводиться завзято і не зовсім з успіхом боронитися на всі фронти від політики», тоді, коли на Україні Східній відбувався тотальний розгром історичної науки, а на Західній наука також значною мірою політизувалася на позиціях протилежних. Через це такий цінний нам нарис Ілька Борщака, бо в ньому бачимо серйозний історичний аналіз.