Микола Костомаров. Іван Мазепа (частина 4)

У Малоросії виник після того новий, більш діяльний ворог Мазепи і всієї панської партії. Це був канцелярист Петрик (9), жонатий на племінниці генерального писаря Василя Кочубея (10), людина заповзята, гаряча й діяльна, у всякому разі на початку. У 1691 році він утік на Січ з важливими паперами, викраденими з військової канцелярії і підбурював січових козаків водночас і проти гетьмана, і проти московської влади. Наступного 1692 року він подався в Крим і писав звідтіль на Запоріжжя, що має намір, за прикладом Хмельницького, привести кримців на Україну, підняти весь малоросійський народ і винищувати жидів-орендаторів, усіх панів і багатих людей. Звістка про такий замір проникла в Україну, одразу ж зустріла співчуття; завзятці рушили до Петрика: хто полем, а хто водою. Мазепа відправив на Запоріжжя козака Горбаченка з дарунками тодішньому кошовому Гусакові – переконувати його, щоб він не допускав запорожців приставати до Петрика, між тим збурення готове було виникнути не в Запоріжжі, а серед городового козацтва в малоросійських полках. «Ми сподівалися, – казали тоді малоросіяни, – що після Богдана Хмельницького народ християнський не буде вже в підданстві; бачимо, що, навпаки, тепер бідним людям гірше стало, ніж за ляхів було. Раніше підданців тримала у себе лише старшина, а тепер і такі, чиї батьки не тримали підданців, а їли свій трудовий хліб, примушують людей возити собі сіно й дрова, топити печі та чистити конюшні, москалі ж наших людей б'ють, крадуть малих дітей і вивозять до Москви». Найбільш нестерпними здавалися для народу «оранди» – продаж горілки, відданий у.руки жидам з виплатою за те у військову скарбницю. Горбаченко роздобув у Січі й потім, за гетьманським наказом, привіз до Москви угоду, яку уклав Петрик із кримським ханом. Із цієї угоди було видно Петрикові наміри визволити від чужоземців Україну по обидва боки Дніпра (названу ним князівством київським і чернігівським) і утворити з неї єдину державу під іменем князівства малоросійського. Помешканням пропонувалося встановити у себе таке врядування, яке виявиться їм прийнятним. У своєму універсалі, зверненому головним чином до січових козаків, Петрик згадував варварства, що їх завдали колись малоросійському народові поляки: «Не саджали хіба вони братів наших на палі, чи не топили в ополонках, чи не обливали водою на морозі, чи не примушували козацьких жінок варити в окропі своїх дітей?» Але, дорікаючи за такі жорстокості одним сусідам Малоросії, які володіли краєм раніше, не краще ставиться Петрик до інших сусідів: «Ненависні монархи, серед котрих ми живемо, – писав він, – як леви люті, пащі свої роззявивши, хочуть нас проковтнути, тобто поробити своїми невільниками». Він зазначав, що малоросійський народ, віддаючи ворогові на спалення свої міста й села, захищає собою Московську державу, а Москва на віддяку за те, хоче взяти усіх малоросів у вічну неволю. «Дозволили нинішньому гетьманові роздавати старшинам маєтності, старшини позаписували собі й дітям своїм у вічне володіння нашу братію і тільки що в плуги їх не запрягають, а вже як хочуть, так і крутять ними, наче невільниками своїми. Москва для того нашим старшинам це дозволила, щоб наші люди від такого утиску занепали і замірам їхнім не опиралися. Коли наші люди від таких тягот помужичаться, тоді Москва береги Дніпра й Самари обсадить своїми людьми». Очевидно, Петрик хотів повторити майже буквально історію Богдана Хмельницького. Але події буквально не повторюються. Хмельницькому справді вдалося почати свою справу із Запоріжжя, а потім перенести її в середовище городових козаків. Петрикові ж це зовсім не вдалося, хоча Петрик пішов було тим же шляхом. Запорожці до нього не пристали, окрім ватаги відчайдухів. В українських селах захвилювався було простий люд, посполита сірома. «Хай лише прийде Петрик із запорожцями, – казали селяни, – ми всі до нього пристанемо, переб'єм і старшин, і всіх жидів-орендаторів, і всіх своїх панів, щоб не було панів на Україні, а щоб усі були козаками». Так, можливо, і сталося б, якби з Петриком прибула, як з Хмельницьким, значна запорізька військова сила. Але Петрик, не схиливши запорожців, вступив в Україну із самими лише татарами, та й ті допомагали, йому не дуже охоче. Коли Петрик прибув до прикордонних українських міст по річці Орелі, – татари, які були з ним, зачули, що гетьман збирає полки і йде проти них; вони облишили Петрика і пішли геть, за ними подався і Петрик до Криму, а Мазепа, так дешево відбувшись від загрозливої бурі, одержав з Москви подяку і багату соболину шубу, вартістю 800 карбованців. Петрик продовжував ще деякий час турбувати Мазепу своїми підбурливими універсалами до малоросійського народу, вказуючи між іншим на оранди, як на найголовніший тягар для народу. Мазепа, усвідомлюючи це, зібрав у Батурині раду, запросив на неї, крім полковників, багато козаків та міщан і запитував: чи слід знищити оранди? Після тривалих суперечок рада порішила: на пробу, на один рік відмовитися від оранди і замінити доход від неї збором з тих людей, котрі, на підставі усім рівно наданого права, зачнуть варити горілку й утримувати шинки.