Правительство польське хоче робити порядки у козаків

10. Правительство польське хоче робити порядки у козаків

Не було тоді на світі народу страшнійшого для всіх, як Турки: боялись їх, як останньої біди, в Польщі, на Угорщині, в Німеччині, вважали народом найсильнійшим, непереможним. Тому всі дивувались відвазі козацькій, що вони сміють нападати на Турків у їх власній землі, визволяють невільників з каторг турецьких та відплачують Туркам і Татарам за їх напади на християнські землі. З ріжних сторін – з Польщі, з Литви, з Сербії приходили до козаків на Запоріже ріжні люде, між ними й багаті молоді пани, щоб набратись військової науки, відваги, духу козацького, та потім славитись, що вони були на Запорожі, разом з козаками воювати ходили. Та довго попасати ті пани не могли, занадто тяжке та суворе було житє козацьке, треба було вміти й голодувати, і мерзнути, і в останній біді й небезпечности воювати. Тому справжні Запорожці були все таки найбільше з українських селян, загартованих в біді й небезпеці.
Але королі та пани польські, що тепер Україною правили, не так тішились тими козацькими походами на Турків та Татар, як ними журились. Татари та Турки раз у раз до них посилали послів та жалілись на козаків. Грозили ся, як король козаків не спинить, як будуть вони далі на турецькі й татарські краї нападати, то Турки підуть походом на Польщу й знищать її до останього. В Польщі ж ніколи не було ані війська, ані грошей на військо, і тих турецьких погроз там дуже бояли ся. Правда, король відписував Туркам, що козаки – люде своєвільні, йому не підвладні, він їх Туркам не боронить: нехай пішлють своє військо та винищать їх там на Запорожі хоч і до решти! Ба то-то й біда, що Турки й Татари не могли козаків на Запорожі досягти, й тому далі жалілись і грозились королеви.
Тоді король став пробувати зробити, як ще давно радив Остап Даш-кович: взяти козаків у службу, дати їм плату, настановити їм старшину, аби вони тільки Україну стерегли, або куди їх король на війну пішле, а самі самовільно на турецькі й татарські землі не нападали. Кілька разів король пробував того, але не ті вже часи були! Тепер козаків було не тисяча або дві, а намножилось їх по всій Україні подніпрянській, як казали: "де кущ – там і козак, а де байрак – там їх і ціла сотня". Король брав на свою службу тисячу або дві, і їх казав вписати у книгу, у реєстр: сі козаки звались реєстрові, вони діставали від короля "клейноти" – корогву й иньші знаряди; король визначав їм старшого, якого вони мали слухатись, а за те вже ніяке иньше начальство не мало нічого до козаків, не могло мішатись до їх управи й суду, а ні податків від їх жадати. Тільки сі реєстрові мали бути козаками, а всі иньші, що досі козакували, мали мешкати як міщане чи селяне, сповняти міщанські чи селянські обовязки, а в походи не ходити.
Алещож, коли в той реєстр брали, кажу, тисячу або дві, а козакувало може десять або двадцять тисяч? Та й сам король не раз, як треба було йому добрих вояків на війну (бо війська в Польщі подостатком не було ніколи), то кликав усіх, не питаючись, чи він реєстровий, чи не реєстровий.
І реєстрові козаки клейноти й плату брали, але також на реєстр не вважали: хто козакував, – далі козакував, і нові люде все прибували до них. Не тільки в степах, але й на Україні за Київом ніхто не смів, ані міг справді робити якісь порядки у козаків. Король наказував, аби старости не пускали козаків у степи, у походи, не перепускали "на Низ" ні борошна, ні пороху, – щоб козаки своєвільні не мали чим в Січи та по степах жити, ані чим воювати. Хто б то повіз, або пішов самовільно на Низ, король казав ловити й смертю карати. Але старости бояли ся з козаками зачіпатись і не дуже тих наказів слухали. А козаки далі жили по своїй волі.
Вибирали самі собі старшину: отамана, званого також гетьманом, а також осавулів, полковників і сотників. Всякі справи рішали на раді, куди збирались усі козаки – там же й ту старшину вибирали. Королівської старшини – старостів та панів не слухали. Кожного, хто до них приходив, приймали не питаючи ся, чий і звідки. Походами собі куди хотіли ходили: чи на Татар, чи на Турків. Тільки на короля й панів відказували та нарікали, що їх зачіпають та всякі трудности роблять: недобрі на них були, і щодалі, то більше було ворожнечі між козаками та панами.
Треба знати, що поки ті українські землі над Дніпром пусткою лежали, доти й панів там не було. Як же стало там безпечнійше за козаками: як Татари стали рідше набігати, як настала від козаків оборона й захист, стало туди багато людей прибувати. Пішла чутка скоро про українське дозвілє: що там землі скільки хочеш, а панів нема, сподобаєть ся – осідай та ори, нікого не питаючи, нікому ничого не платячи. Сила народу почала збігати ся з Поліся, з Волини та осідати в полудневній Київщині, де тепер Біла Церква, Канів, Черкаси, Звенигородка, Умань та за Дніпром, де Ніжин, Остер, Переяслав, а далі й коло Лубен, Ромна, Гадяча, Полтави, де ще недавно самі порожні пустки лежали. Тоді й пани стали зараз до тих земель цікаві: почали випрошувати собі від короля грунти, а королі й давали; иньші знов пригадували, що там за давніх часів їх предків земля була, почали старі документи собі вишукувати: иньші знову починали господарити як старости та державці королівські. Котрі люде на тих землях за той час поосідали, тих уважали їх ті пани за своїх підданих. Також і нові слободи закладали і людей з дальших країв закликали, обіцюючи свободу на довгі літа на 10, 15, 20 і 30 літ.
Панщини ще так від разу не важались заводити, але почали ставити панські млини, шинки, а людям забороняли варити пиво та горілку. Стали й иньші податки та драчки заводити. А де народу намножилось, то й панщину потроху на них накладали. Але тоді ще до того мало де приходило. Тільки ж і на ті заходи панські, що пани їх землі присвоювали, а їх своїми підданими, кріпаками вважали, тутешні люде дуже гнівались, між ними й козаки також.