Іван Мазепа в історії

II

У протилежність до творів імагінації (1) історія була вельми скупа супроти Мазепи. Досі маємо тільки одну, буквально одну, наукову монографію (2), що охоплює в цілості життя й діяльність Мазепи. Цей факт залишиться фактом, незалежно від того, чи на ньому заважили спеціяльні умови українського політичного життя, чи наш «никчемный плащ льности», на який нарікав уже канцелярист Самійло Величко.
У 1932 році українська історіографія посідає лише одну наукову монографію про Мазепу, й вона написана 50 років тому. Я маю на увазі «Мазепу й мазепинців» Миколи Костомарова. Іронія долі захотіла, щоби ця монографія була написана нашим славним істориком у часі, коли він пережив уже цілий трагічний процес, який привів колишнього автора вікопамятних «Книг битія українського народу» до гурту співробітників «Нового Времени».
Ще в 1860 р. Костомарів писав: «...Затаврована в свойому часі прокляттям, ця нещасна історична постать (Мазепи) мимоволі викликає до себе історичне спочуття, як можна так висловитися... Супроти України він поступав по свому щиро. Він хотів незалежносте й свободи своєї батьківщини... Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду, вибачного в першій половині XVIII в., але не до речі тепер, коли спори вже вирішені, все заспокоїлося...»
17 років пізніше, працюючи вже над своєю монографією, Костомарів пише О. Лазаревському: «З якого роду джерелами я маю діло? З реляціями гетьманів, їх висланців, московських урядників... Щирости тут буває мало, а часто й свідома брехня або ігнорація» (а).
І ось, не зважаючи на свої теоретичні тези 1860 p., на признання 1877 р. щодо підозрілости й непевности московських архівних документів, Костомарів дає в 1882-84 pp. «Мазепу», де, вживши його ж таки вислову, не було ані «історичного спочування», ані «безсторонньої історії». Я не збираюся тут очінювати монографію Костомарова, але при цій нагоді не можу також і промовчати єдиного сучасного голосу, що рішуче розторощив ідеольогію «Мазепи й мазепинців», тим більше, що цей голос вийшов із-під пера російського патріота, але вченого, для якого інтереси науки стояли на першому місці. Голос цей, тому що з'явився за кордоном і належав людині, яку царат переслідував за її релігійні переконання, скільки я знаю, зовсім невідомий у нашій літературі. Маю на увазі єзуїта Мартинова, автора відомих у всіх слявістичних колах праць про церковні питання й палеографію. Як тільки монографія Костомарова з'явилася у світ, він дав її критичний огляд в поважному паризькому науковому журналі «Revue des Questions Historiques» (3) (том 35, січень-лютий 1884).
«...Костомарів», писав Мартинов, «осуджує Мазепу без жалости й найкатегоричніше... Але чому, властиво, Костомарів думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої він знав й яка була ненависна українцям? Що він міг зробити польському королеві такі обіцянки, це цілком імовірне, але І він міг їх зробити, щоби краще його обманути й щоби краще заховати свою гру. Це був із боку Мазепи політичний хід, дипльоматичний підступ... Ні, подібно Богданові Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити Україну незалежною (de rendre l'Ukraine indeperidante), і він вибрав для цього момент як найсприятливіший. Росія конала під ударами ворожих армій, Швеція тріюмфувала, Польща була в агонії. Союз із Швецією не представляв жодної небезпеки для політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира».

Флорівський монастир у Києві, ігуменею якого була мати І. Мазепи. Малюнок

В цьому осуді концепції монографії Костомарова й сьогодні в світлі всіх тих матеріялів, які з'явилися після 1884 р., не можна змінити ані одного рядка.
Але коли ми маємо лиш одну наукову монографію про Мазепу, ідеольогія якої ціла наскрізь хибна, то на щастя є чимало знадібків до окремих моментів життя й діяльности гетьмана, які дають змогу намалювати картину цієї постаті, як людини й історичного діяча.