Зовнішня політика Івана Мазепи
VI
Невідомий нам ближче венецький агент, що провів два дні в Батурині в 1705 p., хвалить «велику інтелігенцію гетьмана» та «рухливість його розуму» який схоплює все краще за молодого». (Венецький Державний Архів, Депеші з Польщі). «А вже яка була розумна людина небіжчик Мазепа!», – захоплюється Орлик. Гетьман сам знає ціну своєї інтелігенції й не без гордої іронії кидає старшині: «Спиститеся на мою совьсть и на мой подлый розумышко» (9). А один із перших його біографів, Жан Руссо, французький публіцист у Голяндії й член берлінської академії наук, не зважаючи на те, що користувався московськими матеріялами, підкреслює «тонкий та ніжний розум» Мазепи (е).
І. Васильківський. Гармаш часів І. Мазепи і мортира, вилита за наказом гетьмана. Малюнок
Всіми цими природніми дарами користувався Мазепа, щоби розвинути до найбільшої досконалости своє політичне мистецтво. В такій ріжноманітній постаті важко зразу схопити, що було в ній найхарактеристичніше, як важко з першого погляду оцінити найкращий самоцвіт у величезній скарбниці. Але коли приглянешся ближче, маєш вражіння, що найхарактеристичнішим у Мазепі було мистецтво й наука політики в тому значінні цього слова, яке надавав йому ще Аристотель. У світовій галєрії політиків, яка в діяльності не дуже велика, постать українського гетьмана повинна займати почесне місце.
Найчастішою лектурою Мазепи був «Князь» Макіявеллі (10), й рідко коли останній мав кращого учня, хоч протягом віків йому не бракувало учнів. Два особливо принципи з Макіявеллі Мазепа твердо проводив у життя. Перший – «вміти зміняти шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру льва, що примушує тремтіти вовків», другий – «таємниця – це душа справи».
Елястичність Мазепи дійсно виїмкова. Поставлений на чолі народу в надзвичайних, просто трагічних обставинах, народу, в якого анархія ввійшла в історичну традицію, народу, про якого твердження Бетлєна Габора (11) з р. 1628 «многоголова, бурхлива та безладна гидра, що часто кидається в ріжні боки», залишилося вірним і за часів Мазепи, народу, який щойно пережив Руїну, що знищила майже всі його політичні й культурні здобутки, народу, оточеного двома зажерливими сусідами, з яких один уже загарбав половину його краю, а другий простягав руки до решти, – поставлений на чолі такого народу Мазепа мусить, як хоче осягнути успіхи, бути елястичним аж до найбільшого лукавства й «таємним» до неможливости.
Цей аристократ від голови до ніг, який із погордою ставиться до Мєньшікова «низького походження», який кепкує з «хвастуна Станислава Лєщинського, сезонового короля з ласки Карла ХІІ-го», який почуває відразу до андріївського ордера царя, «бо гетьманська ранга» – учить він Орлика – «вище за це», цей аристократ, що звисока кидає Петрикові: «Як смієш ти себе титулувати гетьманом!.. Ми знаємо, що твій батько був жебраком», – він кланяється «тричі до землі» царському висланцеві Михайлову, удає найкращого приятеля Мєншікова й запобігає назовні перед кожним московським урядовцем на Україні...
А яке лукавство!