Політика Івана Мазепи
Обманювати до кінця царя, якого шпигуни постійно вешталися по Гетьманщині; тримати в надзвичайному напруженню старшину, яка до кінця не знала, що зробить гетьман; користати з услуг агента – княгині Дольської й говорити Орликові: «Бьснуется тая баба, хочеть мене, ношеного й искуснаго птаха, обмануть, – проклятая баба!»; закликати Карла XII, підготовити все для його зустрічі й, коли прийшла вістка, що король вирушив на Україну, оголосити перед старшиною в одчаю: «Діяволь его сюда несет»; купувати для більшої певности перед царем маєтки в Московщині, знаючи добре, що вони все одно пропадуть, як би не скінчилася його задума; грати, як найкращий артист, ролю умираючого перед царським послом і для більшого переконання його причащатися, а за день літати на коні, як молодий їздець; мати горді амбіції й принижуватися та брехати цілий час – чи все це не є шедевр скритости та лукавства?..
Багато років пізніше, на еміграції, коли великий везир висловив побоювання, чи Орлик здібний заховати таємницю, останній зі серцем пише синові: «Слава Богу! Зміг я тримати таємниці небіжчика Мазепи, а вже ж усім відомо, як він нікому не вірив і як тяжко було заслужити його довіря». Учень Макіявель з власного досвіду, надбаного на Україні, знав, що нікому не можна вірити до кінця, і він довів це недовіря до перфекції.
Після довгих і довгих студій над Орликом Мазепа рішається – й то завдяки випадкові – відкритися перед генеральним писарем, але в якій характеристичній формі! «Не для того, чтобъ я о твоей верности имъл якое подозрьніє... но розсуждая, что ты хотя человькъ разумный и совьсти не подозрънной, однакь еще молодый... опасалемся, дабы ты и съ великоросійскими и съ нашими всякого чина людми конверсуючи (12), или съ конфиденціи (13) или съ неосторожности не вимовился предъ кимъ съ тьмъ секретомъ...»
Маючи вже присягу Орлика, але читаючи в його очах вагання (а вони, як сподівається Орлик, дійсно були), повторює з притиском щодня: «Смотри, Орликъ, щобъ если мнь додержалъ вьрности... Я богатъ, а ты убогъ, а Москва гроши любить, мнь ничего не будетъ, а ты погибнешь».
Такі люди не шукають і не мають ані друзів, ані дорадників, їм потрібні тільки добрі виконавчі агенти. А таких Мазепа вміє вибирати. Він вибрав найкращих: Ломиковського, Зеленського, Скоропадського, Чечеля, Кенігсена, Орлика, Горленка, Обидовського, Мокієвського, Згуру, Бистрицького, Максимовича Апостола, Герциків, Нахимовського, Чуйкевича, Гамалію... (14) (Ці прізвища подаю, як вони приходять на память, не надаючи спеціяльного значіння їх черзі.) Не всі вони, правда, виявили себе як слід у рішучу хвилю, коли «важилася вся доля величезної війни». Не один «подався, не достояв, захитався, як тінь», але не вина Мазепи, що грунт, з якого він брав, був зіпсутий у самих підвалинах. Коли приглянемося до реєстру співробітників Мазепи, побачимо, що це здебільшого чужинці з походження, й люди незвязані з родовою старшиною або homines novi (нові люди – латин.) між цією старшиною. І це не було випадком, Мазепа, як усі справжні вожді, воліє мати біля себе людей, усім йому зобовязаних, на яких може тому більше покладатися, ніж на родову старшину, дух якої вже був отроєний московськими соболями.
Скоропадський (15) захитався. Апостол (16) дуже швидко змінив орієнтацію, Горленко, зневірений і розчарований роками еміграції, зробив те саме пізніш. Але грек Згура, жид вихрест Нахимовський (17) – homo novus (нова людина – латин.) на Україні зі старого чеського роду, Пилип Орлик, Мировичі, Герцики, Бистрицький, висунені на перед політичного життя самим гетьманом, залишилися до кінця вірними його задумові. Саксонець Кенігсен (18) загинув на колоді, проте не впустив Мєньшікова до Батурина, але Скоропадський без довгих вагань відкрив ворота Стародуба московському генералові...