Образ Івана Мазепи в художній літературі (частина 3)

Образ Івана Мазепи в художній літературі

Вже після Богдана Хмельницького проти несправедливої царської Політики стосовно України виступив гетьман Іван Витовський і низка головних провідників визвольної війни українського народу 1648-1654 років, а, саме: генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, Ніжинський полковник Григорій Гуляницький, переяславський полковник Павло Тетеря, миргородський полковник Григорій Лісницький та інші. У вересні 1658 року Виговський уклав Гадяцьку угоду з поляками, за умовами якої Придніпровська Україна мала увійти до союзу з Польщею під назвою Великого князівства Руського з окремим сеймом, адміністрацією, армією. До Варшави було відправлено велике посольство (більше 200 чоловік) на чолі з Юрієм Немиричем і Прокопом Верещаком. Однак не вся козацька старшина підтримувала Івана Виговського, а тому, незважаючи на його перемогу в червні 1659 року під Конотопом над російським військом, він згодом зазнав поразки і відступив у Польщу.
Прагнення до свободи було властиве українському народові з найдавніших часів, задовго до московського протекторату. На Україні існувала унікальна, як для Європи, організація – Запорозька Січ. Українці зі зброєю в руках виступали проти гнобителів з давніх-давен. І хоч за вибухами повстань і непослуху наступали лихі часи, все-таки то були ті ковтки свіжого повітря, на яких формувався український вільнолюбивий дух, засади козацької демократії. Запорозька Січ, козацтво були досить добре знані в Європі. І недаремно на Січі можна було зустріти і німців, і французів, і угорців, і сербів...
Для того щоб збагнути сміливий і відчайдушний крок Івана Мазепи та його соратників, слід перш за все ознайомитися з наслідками правління на Україні та уважніше придивитися до українців першої і, особливо, другої половини XVII століття.
Після відомої Переяславської угоди 1654 року Україна, як слушно зауважив один з дослідників, «йшла від героїзму хоругов козацької революції до цинових ґудзиків царського служаки». Грабіж України царськими сановниками зумовлювався не лише вилученням матеріальний ресурсів, але, що трагічніше, реквізицією людських ресурсів, інтелектуальних сил. Кращі вчені, церковні діячі, талановиті співаки рано чи пізно опинялися у Москві. На Україні була поговірка: малоросам і смерть не така страшна, як відіслання до Москви. Але ще гірша була доля тих, кого відсилали на Соловки, до Сибіру, в каземати Таємного приказу.
Недаремно, навіть поміркований і лояльний царизмові архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович записав 1668 року: «У нас лютує велика буря... Господи! Спаси нас. Гинемо... Хіба що на страшному суді гірше буде». А він же сучасник і Богдана Хмельницького, й Івана Виговського, й Івана Мазепи...
Отже, перехід Івана Мазепи на бік шведів був зумовлений всім попереднім історичним розвоєм на Україні. Важливо й те, що гетьман був не одинокий у своїй ініціативі. Все-таки за щільними шеренгами цинових ґудзиків ще проглядала козацька хоругва...
Я свідомо зробив цей відступ в минуле, щоб пояснити дії Мазепи та його соратників, як вони мені уявляються. Разом із тим, їм не вдалося підняти на боротьбу з абсолютизмом український народ. Більше того, вони навіть не змогли залучити на свій бік всю козацьку старшину. І причин для цього було багато. Це і вміла політика Петра під гаслом: поділяй і владарюй, це і страх старшини втратити свої привілеї і маєтки (краще синиця в жмені, аніж журавель у небі). В цьому трагедія і українського народу, і самого Мазепи.

Василь Марочкін, кандидат історичних наук