Козаки боронять віру і права українського народу

13. Козаки боронять віру і права українського народу

В Польській державі пани здавна взяли велику силу – тільки вони державою правили і тільки пани-шляхта в ній право мали, а прості люде нічого не значили. Тому й брацтва наші доти силу мали, доти могли противитись владикам-уніятам, всякому начальству й самому королеви, поки з ними разом стояли й боронили їх українські пани, – які ще держали ся свого народу й своєї віри. Так само й духовенство- священики, ченці доти противились унії, поки у православних панів мали поміч та оборону. На соймах православні пани раз у раз виступали против унії й не давали королеви до решти придушити православну віру.
Але в тих часах, як настала унія, зводило ся до решти те українське панство. Лакомились на панованнє польське, на ту честь та вигоду, яку їм польщина могла дати, та й польщили ся самі. Вчили ся в польських, особливо єзуїтських школах, женили ся з Польками, приймали мову польську й віру католицьку, ставали Поляками та разом із ними насідали на український нарід. Або ще й гірше – бо нема гіршого ворога як перевертень, перекінчик, що свого відцурав ся. Не минуло й пятдесяти літ по тім, як Волинь та Київщина прилучені були до Польщі, а в них уже не лишилось ані трохи можного українського панства, яке б хотіло та могло боронити український народ, – хіба полишились якісь дрібні панки-шляхта, що між можними панами так само сили не мали.
Були тоді в великій трівозі всі, кому близьке було добро України. Особливо їх трівожила справа православної віри, за яку бороли ся вони, як за перший знак української народности. Повмирали остатні православні владики, не було кому святити навіть попів. Уніяти все в більшу смілість приходили й усе більше людей до них приставало, навіть з учених духовних. Не було ані перед тим, ані потім короля, який би так слухав ся католицьких ксьондзів та єзуїтів та старав ся так викорінити православну віру, як тодішній польський король Жигимонт III: всякі насильства над православними позволяв робити, церкви православні запечатувати й відбирати, духовних арештувати, – бо, мовляв, мусять бути послушні своїм законним владикам уніятам.
Православні Українці шукали помочи у заграничних православних володарів: у волоських воєводів, у московських царів, – але ті лише грошима могли їм помогти. Одинока сила, яка ще була на Україні, – се була козаччина, тому й православні брацтва, духовні, міщане, пани-недобитки починають звертатись до козаків у всяких українських справах, чи що до віри, чи що до иньшого. Перед тим козаки боронили тільки своїх козацьких прав, та почасти селянства тамошнього, що за ними тягло. Тепер стають вони оборонцями цілого українського, – або як тоді ще казали – руського народу. А що тоді найважнійшою національною, всенародньою справою вважалась оборона православної віри, що була, як я сказав, мовби знаком української народности супроти польської, то козаки дуже завзято боронять православну віру від уніятів. Коли, приміром, до Київа приїхав уніятський протопоп та став відбирати від православних церкви та запечатувати, тодішній отаман козацький прислав козаків сказати йому аби того не робив, бо заб'ють його "як пса". Той не послухавсь, і козаки його справді утопили в Дніпрі й церкви православним вернули. Тому то унія скрізь брала гору над православними, а до Київщини уніяти навіть заглянути не сміли, боячи ся козаків.
Через те Київ стає головним огнищем українського церковного житя. Львівські братчики тоді вже ледве могли себе оборонити, за те в Київі саме закладаєть ся брацтво, школа, друкарня, а гетьман тодішній – Петро Сагайдачний бере братчиків в свою опіку: з усім військом козацьким він вписав ся до київського брацтва. Найбільшу ж поміч він зробив православній церкві тим, що як у 1620 р. переїздив через Київ єрусалимський патріарх, Сагайдачний з духовними київськими попросили його, аби поставив їм митрополита й владиків на місця умерших, або тих, що на унію перейшли. Патріарх се й зробив під охороною козацького війська, і так відновлена була православна церква. Боячи ся козаків, король не важив ся чіпати тих православних владиків. Кілька літ сиділи вони в Київі під охороною козацького війська, аж по смерти того короля Жигимонта від нового короля Володислава козацькі посли й иньші українські депутати вимогли те, що він признав ту православну церкву за законну й визначив, де ті православні владики мали пробувати.
Та Київ зістаєть ся і потім під козацькою охороною, столицею українського житя. Багато в тім часі зробив для нього новий митрополит Петро Могила. Давнійшу брацьку школу він побільшив, помножив учителями, посилав на науку в чужі краї православних ченців, аби вони могли бути ученими людьми, учителями, письменниками. Школа ся пізнійше звала ся Могилянською академією, на память трудів Могилиних; вона єсть і досі в Київі, тільки тепер там учать ся на попів, ченців та на архийреїв, а тоді учили ся в ній всякого стану люде. Була вона на ті часи як університет, і студентів в ній бувало більше тисячі, з них виходили потім і духовні, і світські, навіть воєнні люде.
Українці мали тепер школу не гіршу від польських; з неї виходили письменні й учені люде на всю Україну. Також друковало ся в Київі багато книжок – на цілу Україну. Окрім книг церковних виходили тут ріжні книжки в оборону православної віри против католиків і уніятів. В 1674 р. була надрукована тут і перша історія України – називала ся "Синопсис"; щоправда, в ній українська історія була помішана з московською, а багато де чого зовсім бракувало, але за браком кращої її потім багато разів передруковували.
Перший раз, по багатьох літах, відколи впала українська держава, дух вступив в український народ. Почув він свою силу, – що може чогось добитись і свого оборонити. Почув, що єсть він на світі, почули свою одність ріжні землі українські і ріжні стани української людности. А на переді українського народу, як його щит і меч, як його оборона стояла тепер козаччина.