Утворення Ліги Націй

§7. Утворення Ліги Націй

Система післявоєнного врегулювання, створена на основі Версальського договору, зумовила потребу у спеціальній міжнародній організації, яка отримала назву Ліги Націй. Ідея її створення виникла у різних країнах наприкінці першої світової війни. Численні людські жертви, руйнування, катастрофічне падіння життєвого рівня, що випали на долю народів воюючих держав, викликали широке розповсюдження пацифістських настроїв.
Зважаючи на громадську думку, президент США В. Вільсон вніс ідею заснування Ліги Націй у свої «14 пунктів», опубліковані 8 січня 1918 р.
На Паризькій мирній конференції під головуванням американського президента діяла спеціальна комісія, що займалася опрацюванням статуту Ліги Націй. Запропонований нею проект був схвалений і внесений до Версальської системи мирних договорів як їхня складова частина. Статут підписали 44 держави, в тому числі «первісні члени» Ліги – 31 країна, союзники у війні проти німецького блоку. До Ліги приєдналося ще 13 держав, які у війні участі не брали.
Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та Постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася із 4-х постійних членів: Великобританії, Франції, Італії та Японії. США не входили до Ліги Націй, оскільки американський сенат не ратифікував її статут. На певний термін обиралися чотири непостійні члени Ради. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй, за винятком чисто процедурних рішень, могли бути прийняті тільки одноголосно.
У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, постійні та тимчасові комісії, що мали статус допоміжних органів. Деякі з них, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна палата міжнародного правосуддя, мали статус автономних органів у структурі Ліги. Штаб-квартира Ліги Націй розміщувалася в Женеві.
Статут цієї представницької міжнародної організації вимагав обмеження озброєнь до мінімуму, необхідного для національної оборони, декларував принцип гарантії територіальної цілісності країн-членів Ліги Націй. Згідно зі статутом Ліга Націй повинна була вжити негайних і рішучих заходів для упередження (припинення) будь-якої війни і забезпечення миру.
Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом, Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла також втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Окрім цього, Ліга опрацювала порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини.
Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її фундатори переслідували свої меркантильні інтереси у міжнародних справах. Так, Великобританія і Франція намагалися забезпечити для себе провідні позиції у світовій і європейській політиці.
Радянський Союз до 1934 р. не був членом Ліги Націй як держава, що відмовилася від виконання багатьох міжнародних зобов'язань і проголосила метою своєї зовнішньої політики світову революцію. На початку 20-х років політика Німеччини та інших держав, невдоволених результатами першої світової війни, призвела до того, що роль Ліги Націй у міжнародному житті поступово зменшується.

Міжнародні відносини в азійсько-тихоокеанському регіоні

Закінчення першої світової війни і підписання мирних договорів Версальської системи не розв'язали проблем, які нагромадилися в Азії. Важливим об'єктом післявоєнного мирного врегулювання був далекосхідний регіон, де мали свої інтереси провідні держави світу. Ідеї євроцентризму, що посилилася після Версалю, Японія протиставила гасло «Азія для азіатів». Зробивши його основою своєї зовнішньополітичної доктрини, вона передусім прагнула зміцнити свої позиції в регіоні Далекого Сходу і на Тихому океані.
Цій меті сприяли статті Версальського договору, у відповідності з якими Японії дісталися значні території в Китаї, що раніше контролювалися Німеччиною. Таким чином, майже половина торгових операцій Китаю після війни опинилася в руках японців.
Ця обставина серйозно турбувала уряди США, Великобританії і Франції, оскільки зачіпала їхні інтереси на Далекому Сході і в зоні Тихого океану. США домагалися реалізації принципу «відкритих дверей» і «рівних можливостей» в Китаї. Великобританія відстоювала ідею поділу Китаю на сфери впливу між усіма зацікавленими державами.
Занепокоєння викликало й те, що Японія, не гаючи часу, будувала нові військові кораблі, які були значно кращими за кораблі військово-морського флоту США.
Було очевидно, що Японія перетворювалась на серйозного конкурента європейців та американців у далекосхідному регіоні.
Іншою важливою проблемою зовнішньої політики великих держав була більшовицька Росія, що на початку 20-х років воювала з японцями на Далекому Сході, прагнучи повернути собі усю «царську спадщину» в цьому регіоні.
Для розв'язання цих проблем американська дипломатія виступила з ідеєю скликання міжнародної конференції, основним завданням якої було врегулювання конфліктів між США та Японією стосовно сфер впливу в Китаї.