Локарнська Конференція

§8-9. Суперечності в Європі і спроби їх розв'язання

Локарнська Конференція

Зі свого боку французький уряд намагався не лише гарантувати безпеку Франції, а й забезпечити її домінуючу роль у Європі. Для цього створювалася система військових союзів, розроблялися заходи щодо організації об'єднаної Європи (пан-Європи) та обмеження озброєнь. Великобританія, після приходу до влади в 1924 р. уряду консерваторів, проблеми європейської безпеки розглядала по-своєму. Сутність британської політики полягала в тому, щоб протиставити Німеччину Франції, зробити її повноправним членом Ліги Націй та учасником багатостороннього пакту, який гарантував би непорушність кордонів Німеччини із Францією та Бельгією.
На конференції в Локарно (Швейцарія) 5-16 жовтня 1924 р. було підписано декілька угод. Серед них найголовнішим був Рейнський гарантійний пакт між Німеччиною, Бельгією, Францією, Великобританією та Італією. Договірні сторони зобов'язувалися гарантувати територіальний поділ Європи у відповідності з Версальським договором, забезпечуючи недоторканність німецьких кордонів на заході і демілітаризацію Рейнської області. Усі спірні питання підлягали врегулюванню на основі арбітражної угоди, підписаної між Німеччиною, Францією та Бельгією.
Франція підписала договори з Польщею і Чехословаччиною. Вона зобов'язалася допомагати їм у разі нападу Німеччини. Арбітражні угоди були підписані також між Німеччиною, з одного боку, Польщею та Чехословаччиною – з другого.
Локарнська конференція поставила дії європейських держав у залежність від рішень Ліги Націй у випадку загрози агресії чи спроби розв'язання війни. Безпека східних кордонів Німеччини не була гарантована, що створювало проблеми у відносинах між нею та східноєвропейськими державами.
Загалом Локарнська конференція створювала систему європейської безпеки, яка базувалася не на військово-політичних союзах а на гарантійних і арбітражних угодах. У відповідності з ухвалою конференції Великобританія ставала «головним арбітром» у Західній Європі.
Водночас конференція засвідчила, що Німеччина досягла рівноправності у відносинах з іншими європейськими державами, зробивши перший крок на шляху до ревізії Версальського договору. Невдовзі з Німеччини була відкликана міжсоюзницька комісія і фактично припинений військовий контроль. За рішенням Ліги Націй із Саарської області виводилися французькі війська. Таким чином, Німеччина забезпечила собі свободу дій у Західній Європі. її позиції посилювалися з налагодженням стосунків з країнами Східної Європи, а також торгово-економічними зв'язками з СРСР на основі «Рапалльської політики».
Проте активна дипломатична співпраця європейських держав у 20-ті роки XX ст. не внесла бажаної стабільності у міжнародні відносини через постійну конкуренцію великих держав, які не бажали поступатися ні економічними інтересами, ні ідеологічними амбіціями. Відновлення «єдиної й неподільної Росії», яка у відповідності із зміною соціально-економічного курсу тепер називалася СРСР, надавало цій конкуренції ще більшої напруги. Декларуючи соціальну «Рівність, Свободу і Братерство» між людьми, комуністична партія перейняла від російської монархії великоімперську політику, що грунтувалася на розколі єдності і протиставленні інтересів європейських держав. Відносини між СРСР і великими європейськими державами дещо поліпшилися після підписання багатостороннього пакту, відомого як пакт Бріана-Келлога.