Туреччина у міжвоєннний період. Національно-визвольна боротьба колоніально залежних країн Близького Сходу

§36. Національно-визвольна боротьба колоніально залежних країн Близького Сходу

Туреччина

Османська імперія, спробувавши завоювати Кавказ під час першої світової війни, зазнала невдачі. Виявилася неспроможною вона і зупинити наступ військ Антанти в Месопотамії, Палестині та Сирії. Тому 30 жовтня 1918 р. країна капітулювала, підписавши з державами Антанти Мудроське перемир'я, умови якого були досить несприятливі для неї. Переможці не тільки розчленували Османську імперію, захопивши її колишні арабські володіння, а й залишили за собою право окупувати будь-яку частину турецької території. Армія була демобілізована, а військові арсенали передавалися військам Антанти.
Уряд султана Мехмеда IV Вахіддіна фактично став залежним від Антанти. За півроку Англія окупувала Південно-Східну Анатолію (Кілікію), а разом з Францією – Східну Фракію й зону чорноморських проток. У травні 1919 р. Греція висадила війська в Ізмірі, плануючи окупувати Західну Анатолію – один із найрозвинутіших економічних районів країни. У деяких районах Середземноморського узбережжя висадилися війська Італії. З кінця 1919 р. Франція значно розширила окуповану територію на південному сході Туреччини, ввівши війська у Кілікію. Загроза втрати незалежності викликала піднесення національного руху.
У серпні-вересні 1919 р. в Ерзрумі і Сивасі був створений Представницький комітет товариств захисту прав під керівництвом Мустафи Кемаля. У січні 1920 р. кемалісти прийняли декларацію з вимогами відновити турецьку державу до якої мали б увійти Анатолія, Східна Фракія й зона проток та негайно вивести іноземні війська з цих територій. Проте у березні 1920 р. англійська військова адміністрація оголосила про окупацію Стамбула, який збройні сили Антанти фактично завоювали ще в листопаді 1918 р. Парламент було розігнано, багатьох його членів заарештовано. У відповідь М. Кемаль і його прихильники 23 квітня 1920 р. в Анкарі відкрили засідання Великих Національних зборів Туреччини.
У травні 1920 р. Національні збори сформували уряд, який очолив Мустафа Кемаль. В країні утвердилося двовладдя: в Стамбулі перебував султанський уряд, а в Анкарі – кемалістський. 20 січня 1921 р. республіканці прийняли тимчасову конституцію, згідно з якою вища влада в Туреччині переходила до Великих Національних зборів. За підтримки радянської Росії, що надала військову та фінансову допомогу кемалістам, влітку 1920 р. республіканський уряд почав створювати власні збройні сили.
Тим часом країни-переможниці не без користі для себе вирішували долю турецької держави. За умовами Севрського договору від 10 серпня 1920 р. більша частина Туреччини розподілялась між Англією, Францією, Італією та Грецією. Північний схід країни за згодою Антанти переходив до Вірменії. На південному сході передбачалося створення курдської держави під протекторатом Англії. Туреччина як самостійна держава фактично припиняла своє існування.
Спроба Антанти навесні 1921 р. за допомогою грецьких військ припинити національно-визвольну боротьбу турків за незалежність провалилася.
1 листопада 1922 р. Великі Національні збори Туреччини ліквідували султанат, зберігши систему халіфату. Останній турецький султан Мехмед IV Вахіддін втік із країни. Халіфом було обрано принца Абдула Меджіда. У жовтні 1923 р. Туреччина була проголошена республікою, її першим президентом став Мустафа Кемаль. За Лозаннським договором (липень 1923 р.) Туреччина визнавалася європейськими країнами як незалежна держава.
Конституція 1924 р. ліквідувала халіфат. У 1928 р. з конституції було вилучено положення про іслам як державну релігію, внаслідок чого Туреччина стала світською державою. Реформи, проведені під керівництвом Мустафи Кемаля Ататюрка (таке прізвище президент взяв собі у 1934 p., після видання закону про запровадження прізвищ), пожвавили економічне й громадське життя, створили передумови для швидшого розвитку промисловості й сільського господарства, національної культури й освіти, духовного життя нації.
Розпад Османської імперії мав непересічне значення для арабських народів Близького Сходу. Ще під час війни Англія, намагаючись ослабити її, обіцяла арабам створити після війни єдину незалежну арабську державу. Водночас у травні 1916 р. вона уклала із Францією таємну угоду, за якою Ірак (Месопотамія) і Трансйорданія переходили під протекторат Англії, Сирія і Ліван – Франції, а Палестина залишалася під спільним управлінням держав Антанти. Після першої світової війни лише Саудівська Аравія та Ємен отримали статус самостійних держав. Мандати на управління, видані Лігою Націй, великі європейські держави використали для зміцнення свого панування над арабськими народами.