Українство підупадає

23. Українство підупадає

Як пропала гетьманщина та Січ-мати, здавалось, що вже українському народови прийшов кінець.
Знищено всі ті організовані форми, які довгою і тяжкою працею і'потом і кровю своєю сотворили покоління кращих українських людей для захисту свободи й свого національного житя. Зісталась українська маса народня розпорошена і беззахистна супроти натиску чужого права, чужої власти, чужого панства.
Галиччину й Волинь давно опанувала вже польщина, тепер захопила й Київщину. Селянство працювало як худоба в ярмі на польських панів. Хто за його право хотів упімнутись, тому була одна дорога – до вязниці та до Сибиру. А що з українського люду хоч трошечки до гори підносилось, те зачинало говорити по польськи, присвоювало собі польські звичаї й поведінки. Попи, ченці ледве що читати вміли руське письмо і для них видавались славянські церковні книги з польськими поясненнями. Ледве не ледве коли виходила "руська" книжка, та й то церковна. В школах монастирських (так званих базилиянських) вчили по польськи. Тільки дяки-бакаляри вчили по селах руського читання та письма.
З кінцем XVII в. за Мазепиних часів галицькі владики завели унію – потихеньку, непримітно: дістались на владицтва як православні, а помалу перевели церкви на унію. Сим разом тутешній український люд був так пригнічений, що й не пробував боротись. Боролось якийсь час львівське брацтво, та й воно згодом унію прийняло. Була то велика побіда польщини. Тільки самі Поляки своє діло попсували, бо унію зневажили - мали її за щось низше від католицької віри, за віру мужичу. Тому й унія не затерла границі між польським і українським, і згодом, як народ привик до неї, стала унія такою ж "руською вірою", прикметою тутешнього, галицького українського люду, а відміною від польського, як перед тим була віра православна. На Поділі ж, на Волини і в Київщині, де була завелась унія, скасувало її росийське правительство, як сі землі перейшли до Польщі. Найдовше задержалась вона в Холмщині й на Підляші, – аж 1876 р. скасовано її тут силоміць, против бажання народу, що встиг уже призвичаїтись до унії як до своєї віри. Тому багато людей, не хотячи стати православними, послухало Поляків і попереходило на католицьку віру і через те в значній части спольщалось.
По гетьманщині ж – на Україні лівобічній та Слобідщині ширилась московщина. Про се всякими способами старалось росийське правительство: не тільки щоб на Україні не було инакшого устрою, але щоб Українці нічим не ріжнились від Великоросиян, прийняли їх мову, звичаї й з ними зовсім змішались. Ще як Мазепу настановлювано на гетьманство, то бояре московські наказали гетьманови й старшині пильнувати того, щоб Українці женили ся з Великоросиянками, і всякими иньшими способами дбати про те, щоб український народ тіснійше злучити з великоросійським. Аби не було й знаку, що Україна – то щось осібне. Цар Петро заборонив друкувати книжки українською мовою, або такою книжною мовою, що хоч трохи заносила українською, а ріжнилась від уживаної в великоросийських краях – що б не було, велів, в українських книжках ніякого "особаго нарєчія". До того визначено осібних наглядачів, "цензорів", аби переглядали книжки. Навіть як схотіли в Київі видрукувати акафист св. Варварі, написаний самим київським митрополитом, то наперед велено перекласти його на великоросийську мову.
І пізнійше так було. За цариці Катерини лавра київська просила позволити їй українські букварі надрукувати, бо росийських люде на Україні не хочуть купувати, – то й того не позволено. По школах почали вчити по росийськи, і хлопцям учителі мали виправляти мову, аби говорили й вимовляли так, як Великороси. Навіть по церквах велено, читаючи або служачи, так слова вимовляти, як Великороси вимовляють. Хотіло правительство, щоб Українці згодом зовсім на великоросийську мову перейшли, а свою закинули.
Для того не позволяло й не хотіло, щоб на Україні заводили ся свої вищі школи, університети, чого Українці добивались здавна, ще від часів Гадяцької унії. В 1760 р. українська старшина добивалась позволення, щоб київську академію перемінено на повний університет з богословським факультетом, а другий, світський університет, щоб заложити в тодішній українській столиці Батурині. Але росийське правительство не бажало, щоб українська молодь виховувалась у себе дома, в своїм духу і культурнім окруженню. Краще хотіло, щоб вона йшла до шкіл росийських – набиралась росийського духу. Правда, українську старшину й не приходилось до того дуже силувати та нагинати. Вона й сама тоді старалась як можна більше відріжнитись від українського люду, зпоміж котрого вийшла так недавно. Посилала своїх дітей в школи московські, німецькі, навіть польські, не тільки для кращої науки, але також і для того, щоб вони відзвичаїлись від української мови та українських навичок. Щоб люде справді вірили, що то вони "благородні", та забули, що їх діди були такими ж самими гречкосіями, як ті їх "піддані", котрими вони тепер торгували та міняли, як собак.
Через те ж, а також і для того, аби піддобритись росийському правительству, заробити собі гарну службу або маєтність, тислись українські старшенята на службу до Петербурга, до Москви й там справді ставали чистими Росиянами, яким потім уже українське слово й українські звичаї "смерділи дьогтем", здавались "мужичими". Працювали для культури й письменства росийського, збагачували його своєю працею, помагали йому піднятись, а про своє письменство й мову не дбали, бо тут нічого не можна було добитись, ніякої фортуни, а тільки біди від уряду.
Здавалось, приходив уже кінець українській мові, а з нею й українському народови. Бо мова – се душа народу, і мало котрий народ живе й чує себе, стративши свою мову. А на Україні тодішній навіть люде, що любили свій український народ і хотіли для нього добра, приймали чужу мову, бо здавалось – українській мові вже прийшов край, уже вона вимирає, ні до чого не здатна.
На Україні лівобічній, в Чернигівщині та Харківщині, наприклад, в тих часав жив славний чоловік Григорій Сковорода, перший український фільософ, себто такий чоловік, що роздумує над самими основами людського й світового житя, доходить всьому найперших причин. Він цуравсь панства, цуравсь багацтва, любив простий народ, ходив по Україні не маючи притулку та научав людей як треба жити. Люде велико шанували його як мудрого і праведного чоловіка, любили слухати його пісні й байки й переймали з них багато. Але він складав їх не рідною українською мовою, а мішаною, близшою до росийської. А в західній Україні – в Галиччині й на Волини – навіть ті люде, що вірно любили свій народ, сливе не писали вже инакше, як по польськи – бо здавалось їм, що українська мова ні на що мудре не здатна, що то справді проста, мужича мова тай годі.
Здавалось, кажу, що й справді приходив кінець українству – в одній части України від московщини, в другій від полмцини. Але так не сталось, на щастє. І в самий той лютий, найгірший час, коли Україна так підупала, – починає справа повертати на ліпше, починає українство відроджуватись. Як дерево, що привяло було, здавалось – уже й засихати починає, а потім від повітря, від води починає знову приходити до сиди, відживе, відмолодить ся, так почав оживати й український пень з його глибоким коріннєм, що сиділо в українськім грунті, коли повіяло на нього животворне повітрє з європейського заходу.