Шевченко й його товариші (частина 2)

25. Шевченко й його товариші (продовження)

Журив ся Шевченко над тою тяжкою долею, в яку впала Україна по стількох заходах, по тих морях крови, пролитої для визволення українського народу. Сам вийшовши з поміж кріпаків, знав він, яке лихо привалило той народ, і кликав до тих паничів, що солоденькими словами описували красу України, замовчуючи про те лихо, шо на ній панувало:

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть, живучи,
То ви б іділій не творили,
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що – не знаю, називаєм
Хатину в гаї тихим раєм:
Я в хаті мучив ся колись.
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило,
А хату раєм називають!
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло. Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають.

Ніхто перед Шевченком, ані потім навіть, не виступав так сміло против кріпацтва, против панів, против царя, властей, що той панський лад підтримують та боронять. Иньші лише десь, мов ненароком, або натяками – наздогад буряків, як то кажуть, – сі справи зачіпали. Шевченко сміло й не ховаючись ударяв з усею силою, не прибираючи легших слів, на нелюдські порядки, які Україну обсіли, і накликав своїх земляків до боротьби за волю й ліпшу долю свого народу. Накликав сучасну українську інтелігенцію, аби щиро полюбила свій край і народ та доходила Україні свободи й добра – не для свого панування, а для щастя всього народу. Щоб не дивилась на той народ, як на своїх підданих і слуг, а як на своїх братів правдивих, і постаралась для них щиро всякого добра:

Схаменіть ся, недолюдки, діти юродиві!
Подивіть ся на рай тихий – на свою Вкраїну!
Полюбіте щирим серцем велику руїну,
Розкуйте ся, братайте ся...
Учітеся, брати мої, думайте, читайте,
І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!
Бо хто матір забуває, того Бог карає,
Чужі люде цурають ся, в хату не пускають;
Свої діти – мов чужії, і не має злому
На всій землі безконечній веселого дому!
Обніміте ж, брати мої, найменьшого брата -
Нехай мати усміхнеть ся, заплакана мати,
І забудеть ся самотня давняя година
І оживе добра слава, слава України.

В 1844 р. Шевченко поїхав на Вкраїну. В Київі зійшов ся він і заприязнив ся з кількома Українцями, тямущими в ріжних справах українських і теж щирими для українського народу і українства. Був між ними Костомарів, що тоді був професором університету в Київі й розбирав українську історію. Був Куліш, що збирав тоді народні пісні, перекази, а потім уславивсь як поет і письменник. Булий иньші визначні люде, все молоді, повні сил і завзятя; Шевченко мав тоді 30 літ, його знайомі – ще від нього молодші. Зчаста сходились вони та щиро розмовляли між собою, до чого треба йти й яким способом помогти своєму народови. Завязали між собою таке брацтво, щоб приєднувти до того иньших щирих і тямущих людей, спільними силами доходити правди та добра свому народови й иньшим народам словянським. Назвали се "брацтвом Кирила і Мефодія", первоучителів словянських, що принесли до Словян письменство, освіту й слово Христове.
Постановили доходити того, аби не було неволі між людьми, щоб знесено було кріпацтво й одні люде не були підданими иньших. Щоб не було полегкостей для одних, а тягарів для других, не було ріжниці між мужиками й дворянами або купцями, а мали всі однакові права. Щоб кожній вірі й народности була свобода, аби не було так, що чоловіку не позволяють вірити так, як він хоче, а силоміць змушують його бути православним чи католиком, хоч він того не хоче. Щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, без усякої перешкоди чи нагляду від начальства, всякі думки висловляти, й не можна було б за се людей карати, що вони такі думки висловляють чи між людьми ширять – себто щоб була свобода сумління і слова.
Для забезпечення тої свободи і рівности братчики вважали найкращим способом, щоб кожний народ словянський, між ними й український, жив собі самостійно, по своїй волі, під своєю управою, вибираючи собі начальство по своїй волі. Щоб не було такого, що один народ другим володіє й над ним панує, але щоб жили кожний свобідно і тільки були в братськім союзі між собою – спільними силами собі помагали й боронили (се зветь ся "федерація"-слово латинське, а значить спілку, товариство, союз). Для того щоб доходити сього, почали приєднувати до свого брацтва кращих людей з українського громадянства, виготовляти листи і поклики для потайного поширення між людьми. Костомарів виготовив таке сміливе й гаряче писаннє під назвою: "Книга битія українського народу". Викладав у нім давні основи рівности й братерства, свободи й народовласти, які були здавна в українськім житю, виявили ся в козацтві, в старих брацтвах українських, а задавлені були польським панством та московським царством.
Але лиха біда спіткала сі заходи братчиків. На початку 1847 р. доніс на них один чоловічок, поарештували їх, захопили їх писання, стали судити і позасуджували до ріжних тяжких кар. Шевченка, за те, що він на царя і правительство вірші складав, віддали в салдати на віки, заборонивши писати й малювати, й заслали на азіатську границю. Костомарова й Куліша, видержавши в вязниці, в ріжні московські городи позасилали, теж писати заборонивши. Й иньших тяжко покарали.