Український рух в 1860 і 1870-х роках

26. Український рух в 1860 і 1870-х роках

Так розігнано перше товариство, що зібралось працювати для ук-раїни, доходити свому народови свободи й щастя. Правительство взялось забороняти й нищити українські книги, українське слово, українську память про старовину. Навіть такі слова як Україна, Гетьманщина не позволяли ся в друкованих книгах. З старих памяток про козаччину пропускало ся те, що говорило про старі українські змагання до свободи. Одначе сміливі гадки кирило-мефодіївців, огненні слова Шевченка жили в громадянстві: ширили ся в писаних копіях. Тим часом настали в Росії вільнійші часи, після Кримської війни. Кирило-мефодіївців увільнено з заслання й могли вони – хоч не всі – зібратись докупи. Зібрали ся в Петербурзі і стали там видавати українські книжки та місячник, журнал українсько-росийський, що звав ся "Основа" (виходив в рр. 1861 і 1862), і в нім поширювали свої гадки про українство.
За ті десять літ багато змінило ся в Росії. В Кримській війні побито росийські війська, й побачили люде, що годі такому порядкови бути далі: не давали людям свободи на те, мовляв, аби "государство" (держава) було сильнійше, а тим часом показало ся, що государство з того ледве не пропало, бо без свободи та освіти й держава не може бути сильна. На першу чергу заходили ся коло скасовання кріпацтва, потім коло заведення кращих судів, городської та земської управи, народньої освіти.
Братчики кирило-мефодіївські, між ними й Шевченко, що тоді, одначе, вже доживав свої останні дні (вмер в лютім 1861 року), й иньші Українці пристали всім серцем до справи скасовання кріпацтва. Вже віддавна, як знаємо, в письменстві українськім сильно били на кріпацтво, як на велику неправду (дуже гарні оповідання про те кріпацтво писала в тім часі в 1850-1860 роках Марія Маркович, підписуючи ся "Марко Вовчок"). Тепер, коли правительство само взялось до визволення кріпаків, багато з Українців мали в сім велику участь та піклувались про те, щоб визволеннє як найкраще було сповнене; ставали за мирових посередників, або працювали по селах.
Для того, щоб селяне знали свої права й могли за них упомина-тись, Українці заходились писати книжечки про закони й порядки державні. Брались також до поширення освіти між народом; упоминались за тим, щоб наука була в школі на мові українській – рідній, для дитини зрозумілій, аби та наука була легка й користна. Закладали школи для дорослих, такі, де можна було вчити ся вечерами та неділями робітникам і слугам неписьменним. Складали й видавали книжки для шкільної науки. Видано також було силу ріжних книжечок для народу маленьких та дешевих – копійчаних "метеликів", щоб поширювати між людьми. А разом з тим і в тім місячнику і де-инде накликувано українську інтелігенцію, освічених людей аби держались своєї народно-сти й не занедбували праці для України та для народу українського, для мас трудящих селянських.
Костомаров бувши тоді славним істориком, професором петер-бурського університету, видавав на те цінні й важні писання про українську історію, вияснюючи ті нахили й змагання, які були в українськім житю – до свободи і рівности, демократизму, народовластя і федеративного устрою, ще в княжих часах і потім в добі козацькій. Куліш писав про українське письменство, вияснюючи його народолюбні й демократичні змагання.
Цілий сей український рух 1850-1860-х років мав такий народолюбний, народницький характер. Політична програма кирило-мефодіївська відійшла на другий плян. Діяльність українська мала характер вповні законний, укладала ся в рамці тодішнього правительственого напряму. Незважаючи на те над українством уже чорні ворони крякали. З одного боку пани польські зводили крик до властей, що Українці підіймають народ на панів, так що пани народнього повстання боять ся, житя свого не певні. Иньші знов якраз правили, що українство йде від Поляків, що то "польська інтрига" (штука), аби підняти Українців на Росію разом з Поляками – саме ж 1863 р. піднялось польське повстаннє. Треті пригадували правительству давні заборони царя Петра і Катерини на українську мову, аби нею нічого не друковано – що так ьоно й треба, щоб, мовляв, Україна не відірвалась від Росії. Дурне було те говореннє про польську інтригу, бо не дурні були Поляки підіймати українство на сзою голову. В Галиччині польські пани навпаки казали, що се австрійське правительство, або Москалі видумали українство. А ще дурнійша рада була заборонами запобігати тому, щоб Україна не відірвалась від Росії. Треба було старатись, щоб у державі був добрий лад, щоб усім народам в ній була свобода й право, і тоді ні Українці ні хто иньший не схоче відриватись від неї, а заборонами можна тільки знеохотити до держави. Проте вгорі тоді такі люде були, що тих немудрих осторог слухали, і в 1863 р. тодішній міністр внутрішніх справ видаз таке розпоряджень, аби цензори не позволяли друкувати українською мовою ніяких книжок для народу, а особливо таких, що для науки, для школи, – де подають ся якісь відомосте з науки. Пішла разом з тим нагінка за всім, що пахло українством та роботою для народу українського. Школи недільні закривали, учити по українськи забороняли; багато Українців повисилано з України в далекі, північні московські городи. Так припинено всяку роботу для українського народу і для українства. Потім трохи були попустили з того. Стали лекше пускати українські книжки, навіть і популярні, для народу. Осередком української роботи став Київ, де зібралось чимало талановитих і тямущих людей з вихованців тутешнього університету, що повиростали по розгромі кирило-мефодіївців. Головну увагу звертали вони на роботу культурну й наукову. Коли в Київі дозволено відкрити відділ географічного товариства (1872), коло нього й скупчилась ся наукова робота. Стало розвиватись також красне письменство (повісти, поезії), появили ся перші початки соціального українського роману – такого, що малював українське житє в нових обставинах, по знесенню кріпацтва.
Але знову знайшлись перевертні з своїх же таки земляків, які почали говорити, що то все йде від ворогів Росії, що то все "сепаратизм" - Україна від Росії відірветь ся. Отже 1876 р. вийшов царський указ, де заборонено в Росії видавати всякі книжки, окрім віршів та оповідань, і з-за границі привозити українські видання. Заборона та від того часу простояла аж до 1906 року, рівно тридцять літ. Не можна було ніякої наукової чи просвітньої книжки по українськи видати, чи про Україну та українську історію, чи про чужі краї, чи про природу, чи про господарство, чи про хороби та здорове. Рідко яка за десятки літ якимсь чудом проскочила. Не можна було на українську мову перекладати якісь писання з чужих мов. Не можна було видавати ніяких книжок для дітей – аби не звикали читати по свойому, або для шкіл – щоб не вчились по українському. Оповідання й вірші дозволяли ся теж лише такі, що от для забави тільки, а як в них була якась поважнійша думка, або щось про Україну, про порядок громадський та державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. Не можна було якийсь час представляти українських представлень, ані навіть співати українських пісень, – уже потім дозволили знову, та й то з усякими труднощами та вигадками. І як бачили, що якийсь Українець українства сильно держить ся, то таких з служби скидали, висилали в московські городи, або арештували. Хотіли задавити українство до решти.