Богдан Хмельницький (частина 5)
Богдан Хмельницький (частина 5)
Зрозуміло, що народ, потрапивши в таке становище, кинувся в козацтво, втікав натовпами на Запоріжжя і звідти з'являвся збройними ватагами, які одразу ж розросталися. Повстання виникали за повстаннями. Пани скаржилися на буйність і свавільність українського народу. Разом з тим тривали безперервні наскоки на Туреччину. Юрми заповзятливців, звільнившись втечею від панського та іудейського гніту, втікали на Запоріжжя, а звідти на чайках (довгих човнах) пускалися в море грабувати турецькі прибережні міста. Життя на батьківщині так мало цінувалося, що козаки не боялися наражатися на небезпеку; а нападати на невірних в тогочасному розумінні вважалося богоугодною справою, до того ж метою цих набігів було як звільнення полонених християн, так і захоплення здобичі у невірних. Турецькі посли постійно скаржились польському урядові на козаків. Поляки по змозі ловили винних і страчували їх, але коли самі били горшки з турками або татарами, то надавали волю тим же українським звитяжцям. Ці походи були особливо важливі тим, що слугували подальшою військовою школою для українського народу і сприяли йому дружно і рішуче повставати проти польського панування; на це не зважувався в інших місцях російський народ, що страждав під таким самим гнітом.
Окремих місцевих повстань народу було багато і не всі вони нам відомі. Уряд раз за разом проводив усе нові реєстри, бажаючи обмежити кількість козаків. Але після кожного реєстрування козаків більшало вдвічі, втричі; зайвих знову виключали зі списків, а ці зайві проявляли непокірність і збільшували свою чисельність за рахунок охочих. Часом хлопи збурювалися проти власників, збиралися у ватаги, вчиняли напади на панські садиби. Жорстокі страти наставали після кожного придушення непокірних; але повстання спалахували знову. Усі хотіли бути козаками; важко було збагнути, хто справжній козак, а хто себе лише називає козаком. У 1614 році коронний гетьман Жолкевський розігнав на Брацлавщині велику ватагу, що називала себе козаками, а 15 жовтня під Житомиром уклав угоду з реєстровими козаками, за якою вони зобов'язувалися не приймати в своє товариство самовільних ватаг, які називали себе козаками і нападали на шляхетські маєтки, не збирати народ на ради; всім тим, хто самовільно називав себе козаками, велено було залишатися під владою панів. Та угода одразу ж була порушена. Шляхта скаржилась королю; король писав універсали; але в цих універсалах уже відчувалося усвідомлення безсилля. «Не дивлячись на всі попередні наші заходи, – писав король у 1617 році, – козацьке свавілля дійшло до страхітливих крайнощів; громади козаків не дають Речі Посполитій спокою, шляхта не може вільно проживати у своїх маєтках». А втім, у першій чверті XVII століття козацьке завзяття знаходило простір для свого прояву то в Московській державі, то на Чорному морі, то в Туреччині і Молдавії. Під керівництвом Сагайдачного козаки допомагали полякам у війні з Туреччиною. Але коли скінчилась ця війна, козацькі повстання почали набувати дедалі ширших розмірів. У 1625 році козаки відправили своїх депутатів на сейм з вимогою визнати законними духовних осіб, висвячених єрусалимським патріархом, видалити уніатів від церков і церковних помість, знищити обтяжливі постанови щодо козаків і не обмежувати їх кількості. До свого прохання вони додали перелік різних утисків, яких зазнавали руські у Польщі та Литві, вказували, що повсюдно в православних відбирають церкви, їх притягають до суду під різними приводами, відлучають від цехових ремесел, саджають у тюрми і б'ють священиків; скаржилися, що православні діти виростають без хрещення, люди вступають до шлюбу без вінчання, йдуть на той світ без сповіді і святого причастя. Прохання це не мало ніяких наслідків, і козаки під керівництвом гетьмана Жмайла почали самі чинити розправи: увірвалися в Київ, вбили київського війта Федора Ходику за його запопадливість до унії; пограбували католицький монастир, убили в ньому священика і відправили до московського царя посольство з проханням прийняти козаків під своє заступництво. Цього не хотіли їм пробачити поляки, і коронний гетьман Станіслав Конецпольський одержав наказ приборкати козаків оружно. Козаків зібралося тисяч до двадцяти; але між ними виникли незгоди, так що частина їх розійшлася. Конецпольський притис їх до Дніпра неподалік Крилова; реєстрові козаки вирішили миритися; змінили Жмайла, обрали гетьманом Михайла Дорошенка й уклали з польським гетьманом на урочищі Ведмежі Лози договір, згідно з яким козаки повинні були залишатися в кількості шести тисяч і перебувати під владою коронного гетьмана; затим усі, хто називав себе козаками, повинні були підкорятися своїм старостам і панам; всі землі, які вони собі привласнили і вважали козацькими, мали бути повернуті власникам. Договір цей не міг вирішити спірних питань за бажанням поляків. Число виключених із козацького звання значно перевищувало число реєстрових козаків і ще збільшувалося за рахунок новостворених ватаг. Непокірні хлопи натовпами втікали на Січ. Після смерті Дорошенка, який загинув у битві з татарами, поляки призначили ватажком реєстрових козаків Грицька Чорного, людину, віддану полякам; але самовільні козаки, зібравшись на Січі, вибрали гетьманом Тараса і рушили на Україну. Реєстрові козаки видали Грицька Чорного Тарасу; запорожці жорстоко стратили його за те, що він прийняв унію. Тарас, визнаний реєстровими, розіслав по Україні універсал і переконував увесь народ підніматися і йти на поляків в ім'я віри. Багато духовенства підбурювало руських стати на захист віри і життя, тому що в той час роздратовані поляки волали, що треба знищити схизму і перебити весь бунтарський народ, а Україну заселити поляками. Польські історики запевняють, що нібито й Петро Могила, який тоді був печерським архімандритом, збуджував народ до повстання.
Рисунок. Богдан Хмельницький