Богдан Хмельницький (частина 27)
Богдан Хмельницький (частина 27)
Коли доводилося присягати, гетьман і козацькі старшини домагалися, щоб московські посли присягнули за свого царя так, як завжди робили польські королі при обранні своєму на престол. Але московські посли затялися, доводячи, що «польські королі невірні, несамодержавні, не дотримують своєї присяги, а царське слово непорушне», і не присягнули. Коли після цього посли і супроводжуючі їх стольники і стряпчі поїхали по містах для приведення до присяги населення, малоруське духовенство неохоче погоджувалося ставати під владу Московського володаря. Сам митрополит Сильвестр Косов хоч і зустрічав за містом московських послів, але в душі не був прихильний до Москви. Духовенство не тільки не присягнуло, але й не погодилося посилати до присяги шляхтичів, тих, хто служив при митрополиті та інших духовних особах, монастирських слуг і взагалі людей з усіх маєтків, які належали церквам і монастирям. Духовенство дивилося на московських руських як на людей грубих, брутальних і навіть відносно тотожності своєї віри з московською в них виникали сумніви. Деяким навіть спадало на думку, що москалі звелять перехрещуватися. Народ присягав без супротиву, однак і не без недовір'я: малоруси боялися, що москалі почнуть нав'язувати їм московські звичаї, заборонять носити чоботи і черевики, а змусять носити личаки. Що стосується козацької старшини і руських шляхтичів, які пристали до козаків, то вони взагалі з болем у серці, тільки з крайньої необхідності віддавались під владу московського царя; у їх голові сформувався ідеал незалежної держави з Малоросії. Хмельницький надіслав своїх послів, яких прийняли з великими почестями. Цар затвердив Переяславський договір і на основі його видав жалувану грамоту.
Московський уряд формально оголосив Польщі війну. Війна спалахнула одночасно і на Україні, і в Литві. Весною 1654 року польське військо вступило на Поділля і почало чинити жахливу різанину. Місто Немирів було винищене ущент. 3000 жителів з'юрмилися у великому кам'яному погребі; поляки почали викурювати їх звідти димом, обіцяли помилування, якщо видадуть старших. Нікого не видали, і всі задихнулися від диму. Звідси поляки розійшлися окремими загонами різними шляхами, і де тільки натрапляли на містечко, село, винищували там і старого, і малого, а житла спалювали. Скрізь руські захищалися відчайдушно косами, дрючками, колодами; всі вважали, що краще загинути, ніж підкоритися ляхам. На перший день Пасхи поляки вирізали 5000 руського народу в містечку Муширівці: і там руські не слухали ніяких умовлянь і гинули, захищаючись до останньої краплі крові.
Але козаки дали відсіч полякам біля міцних міст Брацлава та Умані, і ті до часу забралися геть з України.
У Литві справи пішли щасливо для руських. Цар розіслав грамоту до всіх православних Польського королівства і Великого князівства Литовського, переконував відділитися від поляків, обіцяючи зберегти їхні будинки і достаток від військового розоріння. У грамоті умовляли православних постригти на головах хохли, які носили за польським звичаєм: так багато в Москві значення надавали зовнішнім ознакам. Навряд чи ця грамота мала великий успіх; значно більше допомагало успіхам царю почуття спільності віри і усвідомлення руської єдинокровності. Могилів, Полоцьк, Вітебськ самі добровільно відчинили ворота і визнали владу царя. Смоленськ тримався вперто; але князя Радзивілла, який ішов на підмогу Смоленську, 12 серпня ущент розбив князь Трубецькой і козацький полковник Золотаренко. Смоленськ протримався ще до кінця вересня; нарешті, воєвода Филип Обухович, побачивши, що він не має нізвідки допомоги, здав місто, обумовивши собі з гарнізоном вільний вихід; цар увійшов у Смоленськ і наказав обернути на православні церкви костели, які були пороблені поляками з церков.
Тим часом поляки знайшли собі спільників у кримцях. Іслам-Гірея вже не було на світі; одна малоросіянка, взята в його гарем, отруїла його за зраду її батьківщини. Новий хан Махмет-Гірей, ненависник Москви, уклав договір з поляками. Взимку, очікуючи допоміжних татарських сил, поляки знову увірвалися на Поділля і почали різати руських. Містечко Буша першим відчуло їхню помсту. У цьому місті, розташованому на високій горі і добре укріпленому, зібралося до 12 тисяч жителів чоловічої та жіночої статі. Ніякі умовляння польських воєначальників, Чарнецького і Лянскоронського, не вплинули на них, і коли, нарешті, поляки відвели воду із ставу і напали на слабке місце в обороні міста, руські, розуміючи, що нічого не вдіють, самі підпалили свої будинки і почали вбивати один одного. Жінки кидали в колодязі своїх дітей і самі кидалися за ними. Жінка вбитого сотника Зависного сіла на бочку з порохом, сказавши: «Не хочу після милого чоловіка бути іграшкою для польських жовнірів», – і злетіла в повітря. Сімдесят жінок сховалися з рушницями неподалік міста в печері, закритій густим тереном. Полковник Целарій обіцяв їм зберегти життя, і цілість майна, якщо вони вийдуть з печери; але жінки відповіли йому пострілами. Тоді Целарій звелів спрямувати воду з джерела у печеру. Жінки всі потонули; ані жодна не здалася. Після розорення Буші поляки накинулися на інші містечка і села; скрізь руські обох статей захищалися до останньої можливості; всюди поляки вирізали їх, не щадили ні старих, ні немовлят. У містечку Домовці відбулася пекельна різня: там загинуло 14000 руського народу. Коронний гетьман писав королю: «Гірко буде вашій величності чути про розорення вашої держави; але іншими засобами не можна втихомирити нестримну хлопську злобу, яка до цього часу тільки зростає».