Романтична концепція культури Шіллера. Сутність концепції культури Гегеля

Кантівське розуміння культури не давало відповіді на питання, як досягти такого морального стану, коли б людина була вільною від природного і чуттєвого. Проблему гармонізації чуттєвого і морального намагаються розв’язати представники романтичної концепції культури. На думку Ф. Шіллера, мета культури полягає у вдосконаленні єдності між фізичним і моральним, чуттєвим і розумним, насолодою і обов’язком у процесі виховання людини. Глибоко відчуваючи колізії свого часу, які виражалися в суперечностях держави і церкви, у відокремленні насолоди від праці, засобів від мети, зусилля від нагороди, мислитель вбачає велику роль мистецтва у тому, що лише воно може відновити цілісність людини, згладити гостроту конфлікту між її фізичним і духовним життям. Якщо для просвітителів ідеалом була людина, яка узгоджувала свої дії з вимогами природи, то для романтиків ідеалом є геній, який силою суб’єктивного бачення творить світ за законами краси, долаючи тим самим розірваність реальності.

Започаткована Ф. Шіллером традиція знайшла своє відображення у представників філософії німецького романтизму – А. Шлегеля (1767-1845), Ф. Шлегеля (1772-1829), Новаліса (1772-1801). Критикуючи сучасну цивілізацію як ворожий людині суспільний стан, романтики протиставили їй світ феноменів, витворених художньою уявою, - поетичні символи, містичні сновидіння тощо, бо в світі художніх образів, на їх думку, людина звільняється від земного, буденного, віддається владі поетичної імпровізації та інтуїції.

Характерною рисою романтизму є поетична ідеалізація минулого, в першу чергу середньовіччя, абсолютизація людської суб’єктивності, не зв’язаної ніякими зовнішніми обставинами. Свобода індивідуальної творчості, вважали романтики, складає суть культури, надає їй у кожну епоху неповторного, унікального, індивідуального обличчя. В романтичному трактуванні культури таїлась небезпека відриву свободи від необхідності, реального від ідеального.

Г. В. Гегель (1770-1831) зробив спробу зняти протилежність між просвітницькою і романтичною концепціями культури. Сутність культури, на його думку, визначається не наближеністю існування людини до закономірностей природи, не суб’єктивними фантазіями геніїв, а наближенням до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію. Але через те, що ця загальність є породженням інобуття світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, понятійного мислення.

Гегель розглядає історію культури як історію розвитку духу, починаючи від становлення індивідуальної суб’єктивності (суб’єктивний дух) і закінчуючи досягненнями в сфері релігії й філософії (абсолютний дух). Під таким кутом зору він виділяє в світовій історії чотири періоди:

• східний світ (Китай, Індія, Персія, Єгипет);
• грецький світ;
• римський світ;
• германський світ.

Ці періоди характеризуються ним за аналогією з життям окремої людини як дитинство, підлітковість, юність, змужніння і старість.

У східному світі не було суб’єктивної свободи, східні народи знали, що вільна лише одна людина-деспот. Народи Китаю й Індії, на думку Гегеля, належать до неісторичних, тому що тут немає «самостійності духу», а отже, немає прогресу, це світ дитинства. У Персії вже «дух прощається з природою», а в Єгипті «насильно з’єднані обидва суперечливі елементи дійсності: занурений у природу дух і прагнення його до визволення» (Гегель Г. В. Соч. В 14-ти т. Т. 8, с. 203); ці країни уособлюють підлітковий вік людства.

У грецькому світі формуються індивідуальність, усвідомлення свободи, виникають суспільні і державні інститути, що носять тут форму художньої творчості; це світ юності. Римська держава – період змужніння історії; особа тут виступає як суб’єкт правових відносин, дух перебуває у стані розірваності і шукає виходу біля джерел філософії й християнської релігії.

Нарешті, германські народи завдяки християнству усвідомлюють, що свобода – основна властивість людської природи. Саме тут, на завершальному етапі історії, де знята суперечність між державою і церквою, свобода знайшла собі опору, «своє поняття про те, як здійснити істину».