Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін.

Романтична концепція культури Шіллера. Сутність концепції культури Гегеля

Кантівське розуміння культури не давало відповіді на питання, як досягти такого морального стану, коли б людина була вільною від природного і чуттєвого. Проблему гармонізації чуттєвого і морального намагаються розв’язати представники романтичної концепції культури. На думку Ф. Шіллера, мета культури полягає у вдосконаленні єдності між фізичним і моральним, чуттєвим і розумним, насолодою і обов’язком у процесі виховання людини. Глибоко відчуваючи колізії свого часу, які виражалися в суперечностях держави і церкви, у відокремленні насолоди від праці, засобів від мети, зусилля від нагороди, мислитель вбачає велику роль мистецтва у тому, що лише воно може відновити цілісність людини, згладити гостроту конфлікту між її фізичним і духовним життям. Якщо для просвітителів ідеалом була людина, яка узгоджувала свої дії з вимогами природи, то для романтиків ідеалом є геній, який силою суб’єктивного бачення творить світ за законами краси, долаючи тим самим розірваність реальності.

Започаткована Ф. Шіллером традиція знайшла своє відображення у представників філософії німецького романтизму – А. Шлегеля (1767-1845), Ф. Шлегеля (1772-1829), Новаліса (1772-1801). Критикуючи сучасну цивілізацію як ворожий людині суспільний стан, романтики протиставили їй світ феноменів, витворених художньою уявою, - поетичні символи, містичні сновидіння тощо, бо в світі художніх образів, на їх думку, людина звільняється від земного, буденного, віддається владі поетичної імпровізації та інтуїції.

Характерною рисою романтизму є поетична ідеалізація минулого, в першу чергу середньовіччя, абсолютизація людської суб’єктивності, не зв’язаної ніякими зовнішніми обставинами. Свобода індивідуальної творчості, вважали романтики, складає суть культури, надає їй у кожну епоху неповторного, унікального, індивідуального обличчя. В романтичному трактуванні культури таїлась небезпека відриву свободи від необхідності, реального від ідеального.

Г. В. Гегель (1770-1831) зробив спробу зняти протилежність між просвітницькою і романтичною концепціями культури. Сутність культури, на його думку, визначається не наближеністю існування людини до закономірностей природи, не суб’єктивними фантазіями геніїв, а наближенням до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію. Але через те, що ця загальність є породженням інобуття світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, понятійного мислення.

Гегель розглядає історію культури як історію розвитку духу, починаючи від становлення індивідуальної суб’єктивності (суб’єктивний дух) і закінчуючи досягненнями в сфері релігії й філософії (абсолютний дух). Під таким кутом зору він виділяє в світовій історії чотири періоди:

  • східний світ (Китай, Індія, Персія, Єгипет);
  • грецький світ;
  • римський світ;
  • германський світ.

Ці періоди характеризуються ним за аналогією з життям окремої людини як дитинство, підлітковість, юність, змужніння і старість.

У східному світі не було суб’єктивної свободи, східні народи знали, що вільна лише одна людина-деспот. Народи Китаю й Індії, на думку Гегеля, належать до неісторичних, тому що тут немає «самостійності духу», а отже, немає прогресу, це світ дитинства. У Персії вже «дух прощається з природою», а в Єгипті «насильно з’єднані обидва суперечливі елементи дійсності: занурений у природу дух і прагнення його до визволення» (Гегель Г. В. Соч. В 14-ти т. Т. 8, с. 203); ці країни уособлюють підлітковий вік людства.

У грецькому світі формуються індивідуальність, усвідомлення свободи, виникають суспільні і державні інститути, що носять тут форму художньої творчості; це світ юності. Римська держава – період змужніння історії; особа тут виступає як суб’єкт правових відносин, дух перебуває у стані розірваності і шукає виходу біля джерел філософії й християнської релігії.

Нарешті, германські народи завдяки християнству усвідомлюють, що свобода – основна властивість людської природи. Саме тут, на завершальному етапі історії, де знята суперечність між державою і церквою, свобода знайшла собі опору, «своє поняття про те, як здійснити істину».