Концепції культурних круговоротів Віко, Данилевського, Шпенглера і Тойнбі

Концепції культурних круговоротів. У кінці XIX й на початку XX ст. набрали поширення концепції циклічного розвитку культури. Предтеча цього напрямку в культурології італійський філософ Д. Віко виділяє в історії людства три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. При розгляді кожної з них Віко характеризує всі основні сторони життя людей – економічну, соціальну і духовну. В першу епоху люди обожнювали світ, лише починаючи виходити з варварського стану. Життя регулювалось релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія. В епоху героїв виділяються окремі сім’ї, зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім’ї; формою правління стає аристократична республіка. Епоха людей характеризується зрілістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов’язком; форма правління – демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, сягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Так, середньовіччя Віко трактує як «друге варварство».

Глибше обгрунтування концепція циклічного розвитку культури знайшла в працях М. Данилевського, О. Шпенглера і А. Тойнбі. На думку М. Данилевського (1822-1885), всесвітня історія культури складається з десяти самобутніх культурно-історичних типів, кожен з яких має свою долю, відображає психологію і душу народу, особливості його способу життя і стиль мислення. Зокрема, він називає єгипетську, китайську, індійську, іранську, германо-романську (європейську), грецьку та ряд інших культур. Крім того, Данилевський передбачив становлення дванадцятого типу – слов’янського, найбільш вираженого в російській культурі. Ця концепція стала однією з теоретичних джерел російського шовінізму.

Виступаючи проти європоцентризму, вчений підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій – виключно клеймом Сходу, чи Азії. Джерелом культури є здатність народу до реалізації своїх «життєвих сил», а самобутність полягає в особливостях складу душі; взаємні впливи між народами не торкаються душі, тому національний характер залишається незмінним. Культура виникає з «етнографічного матеріалу», потім вступає в період розвитку, після чого неминуче рухається до смерті, тому народ, який знаходиться на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Особливий акцент Данилевський робить на активності народу в період, коли відбувається нагромадження сил, здобуття незалежності, розвиток науки і мистецтва.

Подібні ідеї обрунтував О. Шпенглер (1880-1936). У праці «Присмерк Європи» він гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки XIX ст. – європоцентризм, історизм, панлогізм, концепцію «лінійної» спрямованості культурного прогресу, протиставляючи їм учення про множинність рівноцінних культур – єгипетської, індійської, вавилонської, китайської, «аполлонівської» (греко-римської), культури майя, «фаустівської» (західноєвропейської). Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутий організм, як монади Лейбніца, цілком унікальний. Тому не може бути єдиної лінії розвитку людства, спадкоємності культур, не можна зрозуміти одну культуру через іншу.

Душа кожної культури є формою сприйняття простору. Так, для «аполлонівської» характерне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору. Світ для греків – сума окремих тіл, які нагадують Грецію з її островами. Зовсім інші риси властиві «фаустівській» душі – порив у безконечність, який виразно проявляється як в аналітичній геометрії Декарта з безконечними малими, так і у шпилях готичних соборів.

Кожному такому організмові (культурі) необхідно прожити 1200-1500 років, пройшовши шлях від народження до старості. На стадії старості культура перероджувалась у цивілізацію, яку Шпенглер розглядає як загибель мистецтва, втрату безпосередності у сприйнятті світу, заміну поезії механікою.

А. Тойнбі (1889-1975) у своїй концепції еволюції культури визнає, що сучасний розвиток носить природно-історичний характер, об’єднуючи свободу і необхідність. Цивілізацію він трактує як сукупність дискретних одиниць соціальної організації, які подібно до біологічних видів мають властиве тільки їм середовище існування (ареал). Географічні умови відіграють суттєву роль у становленні неповторного вигляду цивілізації. На думку Тойнбі, цивілізація у своєму розвитку проходить фази виникнення, зростання, надлому і розкладу. Якщо перші дві відбуваються за рахунок «життєвого пориву», то останні зв’язані з «виснаженням життєвих сил».

До історичних факторів дослідник відносить перш за все «закон виклику і відповіді». Виникнення цивілізації та її подальший прогрес визначаються здатністю людей дати адекватну відповідь на виклик історичної ситуації. Якщо потрібної відповіді не знайдено, в соціальному організмі виникнуть аномалії, що в кінцевому результаті призводить до його занепаду. Адекватна реакція На зміни ситуації є прерогативою «творчої меншості», яка висуває нові ідеї й наполегливо втілює їх у життя. На початку становлення цивілізації влада зосередилась у руках людей, котрі були обдарованими і заслужено користувались високим моральним авторитетом. З поступовим погіршенням складу керівної еліти вона перетворюється у «пануючу меншість» і опирається вже не на авторитет, а на інструмент влади, перш за все на силу зброї. З другого боку, як відзначає Тойнбі, на арену життя виходить «внутрішній пролетаріат» – прошарок людей, не здатних ні до праці, ні до захисту батьківщини, але готових у будь-який момент до протесту, якщо не задовольняються їх вимоги «хліба і видовищ». На зовнішніх рубежах цивілізації з’являється «зовнішній пролетаріат» – народи, які не зуміли піднятися від первісного суспільства до цивілізованого рівня, і тоді вона, ослаблена внутрішніми суперечностями, може впасти під ударами варварів. Порятунок західної цивілізації Тойнбі намагається знайти на шляху «єднання в дусі», тобто навернення до вселенської релігії на основі світових проповідницьких культів. На його думку, утворення світових релігій – вищий продукт історичного розвитку, який втілює в собі спадкоємність і духовну єдність всупереч самодостатній замкнутості окремих цивілізацій. Отже, в окремих випадках Тойнбі все ж відновлює ідею єдності світової цивілізації.