Націоналістична концепція культури Д. Донцова

Концепція культури Д. Донцова. Теоретичні засади українського націоналізму були сформульовані М. Міхновським (1873-1924), однак найповніше націоналістична ідеологія, в тому числі й концепція культури, викладена у працях Д. Донцова (1883-1973).

У 1926 р. в Жовкві, на Львівщині, вийшла друком книга Д. Донцова «Націоналізм», де він виклав теоретичну та ідеологічну доктрини українського націоналізму. Суть соціально-політичних та ідеологічних засад сформульованих Д. Донцовим, полягає у трьох принципах. По-перше, заперечення як теоретично неспроможного й ідеологічного неприйнятного драгоманівського «малоросіянства», тобто трактування України як «провінції Росії, що претендує лише на деякі «полегші» культурного й соціального характеру. Драгоманівщині, зазначає Д. Донцов, націоналізм протиставляє «ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державний сепаратизм, повний розрив з усякою Росією». По-друге, культурне життя української нації повинно базуватись на повному протиставленні «духовному комплексові Московщини». По-третє, у соціальному плані український націоналізм повинен стояти на «негації соціалізму» як ворожої українському народові теорії та практики.

Взятий у цілому, націоналізм Донцова становив, за його словами, «повну антитезу «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціалістичного українського провідництва» тобто тих мислителів, які так чи інакше схилялися до соціалізму, вірили в його ідеали. Націоналізм, за Донцовим, відкидає драгоманівський постулат любові «ко всім слов’янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, бо це «наївне і шкідливе капітулянство». «Хитливій волі» інтелігенції, яка сповідувала ідеал «сентиментальної любові» до неньки України, але враховуючи дію «чужої сили» на рідній землі, а значить, схиляючись перед цією силою, націоналізм протиставляє «безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії», протиставляє «євнуховському реалізмові ту містику, без якої всяка політика мертва, містику, яка є джерелом життя нації та її сили».

Хто має втілювати у життя принципи націоналізму? Д. Донцов вважає, що це мусить робити «людина нового духу», протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX віку з «рабським мозком» і «рабським серцем».

На філософсько-світоглядних засадах націоналізму базується відповідна концепція культури. Головний зміст культури, за Д. Донцовим, полягає у її відповідності «духу нації». Отже, лише та культура, яка «зміцнює волю нації до життя, до влади, до експансії, поза якою неможливі ні діяння героїзму, ні інтенсивне життя», має право називатись національною. І навпаки, все те в культурі, що стає на перешкоді вираженню в ній «духу нації», належить до антикультури, антицінностей. Таке трактування Д. Донцовим змісту культури логічно випливає з того, що все суспільне життя він розглядає через призму найголовнішого завдання націоналізму – «засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних народів-володарів», оскільки без такого світогляду «ми всі залишимося нацією пригніченою, провінцією, народом конвульсивних зривів, народом без пафосу, сателітом сильних, навіть у себе вдома невільником». З цієї точки зору запозичення українською культурою усіляких «чужих ідей», а тим більше соціалістичних, гаслом яких було об’єднання народів в ім’я спільного і майбутнього – комунізму, Д. Донцов розглядає як свідомий обман націй. У працях «Дурман соціалізму» і «Культура примітивізму» він характеризує соціалістичну культуру як «московську і псевдокультуру, яка насамперед є культурою застою».

При всьому суб’єктивно-ідеалістичному та волюнтаристському характері трактування суті культури Д. Донцовим, не можна не зазначити, що історична практика підтвердила оцінку, яку давав він радянській соціалістичній культурі з її культами, ідолами, брехливими лжегероями, застоями і т. п.