Середньовічна культура Західної Європи. Боецій, Фома Аквінський, Р. Бекон
Середньовічна культура Західної Європи. У період Середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Європи у розумінні культурно-історнчної спільноти. Позитивний вклад Середньовіччя в історію культури людства величезний, проявився він в усіх її галузях – в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.
Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного процесу Середньовіччя необхідно з’ясувати особливості історичних обставин цього періоду.
Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи – середніх віків, основним змістом яких було формування феодальних відносин, насамперед у сфері землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представника панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу у сеньйора. Політична система феодального суспільства відзначалася перш за все тим, що влада була безпосередньо зв’язана з земельною власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи Середньовіччя набрали реальності перші форми демократії в ширшому застосуванні, ніж, наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві.
В XI-ХІІІ ст. стало утверджуватись міське самоврядування. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керівництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов’язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Італія). Міська община була неоднорідною за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об’єднувалось у гільдії, а ремісники – в цехи. Цех також був політично спрямованою організацією, очолюваною виборним магістром.
В XV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через абсолютну монархію, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який наче велетенський спрут, душив суспільство.
В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у XII-XIII ст. римські папи видавали загальнообов’язкові акти (булли), володіли виключним правом скликати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. При Інокентії III (1160-1216) багато європейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт-заборону відправ усіх богослужінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від церкви, звільнення підданих від присяги королю.
В галузі духовного життя панувала папська курія, яка включала колегію кардиналів, канцелярію і судові установи. Це була справжня «духовна імперія». Для боротьби з єресями було створено репресивний апарат – інквізицію; згідно з постановами IV Лагеранського собору 1215 р. і Тулузького собору 1229 р. церква повинна була виявляти єретиків, засуджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусіли негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єретиків.
Для боротьби з Реформацією католицька церква у 1540 р. створила орден єзуїтів, який також контролював у Європі майже всю освіту. Церква розробила своє право, основні норми якого іменувались канонами. Джерелом канонічного права були Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти пап – конституції, булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім’ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що ці вчинки безпосередньо зв’язані з гріхопадінням.
Католицька церква була своєрідною папською теократією, заснованою на взаємовиключних принципах – аскетизмі та всесвітній владі. Поборники цих принципів вели вперту боротьбу, щоб встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному світоглядові всі сфери людського життя – державу, економіку, право, літературу, мистецтво, науку.
Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологічного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богослов’ям, у надрах якого зародилися оригінальні естетичні, етичні і логіко-філософські напрямки. Так, С. Боецій (480-525) – римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, теорії музики, – своїми трактатами і коментарями до творів Арістотеля і Порфірія з логіки справив великий вплив на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності. За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою субстанцією; По ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отримала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Великою популярністю коригувався трактат Боеція «Про музику» в п’яти книгах, який містив виклад музично-теоретичних вчень стародавніх греків – від Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним Джерелом пізнання античної музичної теорії.
Видатними схоластами були Альберт Великий (1193-1280) і Фома Аквінський (1225-1274). Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених в галузі природознавства й етики, але Провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду. Тома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології», в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він Намагається Підкорити науку богослов’я, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розумові, підвладними лише вірі.
Природничо-раціоналістична тенденція яскраво виявилась у працях англійського вченого, монаха францисканського ордену Роджера Бекона (1214-1294). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, у тому числі пороху. Церква оголосила його творам анафему, а самого автора запроторила у в’язницю на 14 років.
Поряд з раціоналістичним богослов’ям існувало і містичне. Містика виступала проти вчення Арістотеля і використання логічних доказів віри, вважаючи, що релігійні істини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння, або «споглядання».
Зміст підручника "Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Теорія та історія культури"
Середньовічна культура Західної Європи. Героїчні епоси, виникнення університетів, куртуазна поезія ►