Художня культура Нового часу. Бароко і класицизм

У художній культурі цього періоду сформувалися два стилі – бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. barocco – дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: «Наш світ – сцена, у кожного тут своя роль, і кожному відплатиться за заслугою». Прийшовши на зміну культурі Відродження і маньєризму, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і Паркових ансамблів. Його стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світовідчуття, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність і ілюзії.

Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображалися олюдненими, то у італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598-1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Дафна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового.

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у ренесансних формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо виявилось у контрастах між елементами важких об’ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких, витончених конструкцій – втіленням величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, відштовхуючись від якого, вирішували завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі Святого Петра в Римі, авторство яких належить Д. Л. Берніні.

Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537-1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домагався різких контрастів світла і тіні. Творчості П. Рубенса (1577-1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини «Підняття хреста», «Вакханалія»), В цілому ж стиль бароко був неоднорідний, у ньому виділяються різні напрямки: «високе» бароко (аристократичне, дворянське і церковне), «середнє» і «низьке» (міщанське та селянське).

Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від. лат. classicus – зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції в XVIІ ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його і виклав Н. Буало (1636-1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадянські, героїчні й патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався строгий поділ жанрів мистецтва на «високі» і «низькі». До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, де героями виступали селяни, міщани, – комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і низького, суворо дотримувався закон «трьох єдностей» – дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Ж. Расін (1639-1699) у п’єсах «Брнтаннік», «Мітрідат» показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов’язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж. Б. Мольєра (1622-1673), який утвердив жанр «високої комедії», класицизм звернувся до проблем народного життя.

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду – від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах «високого» і «низькі кого», «духовного» і «матеріального», «спокою» і «екстазу». Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовними сферами життя народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму для надання старим ідеям привабливішого звучання. Разом з тим у класицизмі цього періоду не можна не бачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорової моралі.