Культура епохи просвітництва

XVIII ст. в історії культури недарма назване епохою Просвітництва: наукові знання, які раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створює умови для економічного і соціального добробуту, – такий пафос цієї епохи.

Просвітництво започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі. Ідеї політичної і громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову сформулював у своїх працях Ш. Л. Монтеск’є (1689-1775).

Головна суперечність, яку намагається розв’язати філософія Просвітництва, полягає в несумісності «приватної людини», тобто індивіда з його користолюбними інтересами, і «людини взагалі» – носія розуму й справедливості. Але новий герой – «громадянин світу», вільний від станових, конфесійних і національних особливостей, носій «чистого розуму», не знаходить себе у конкретних історичних умовах. В надрах Просвітництва виникла така течія, як просвітницький реалізм (від лат. realis – речовий, дійсний), що втілений у романах «Робінзон Крузо» Д. Дефо (1660-1731) та «Мандри Гуллівера» Д. Свіфта (1667-1745), картинах «Вибори» і «Кар’єра продажної жінки» У. Хогарта (1697-1764).

Просвітницький напрям у художній культурі виразився також у методі сентименталізму (від фр. sentiment – почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Але в широкому культурологічному плані сентименталізм виражав суперечливі тенденції. З одного боку, в ньому відображалося прагнення людини до гармонійного розвитку, з другого – він поетизував приватне життя в сімейно-побутових умовах. Художнє світовідчуття цього напрямку найповніше відобразив Л. Стерн (1713-1768) у «Сентиментальній подорожі по Франції та Італії». Водночас автор, показавши світ алогічним, позбавленим цілісності і завершеності, уловив момент кризи просвітницької культури.

Завершенням кризи Просвітництва стала французька революція 1789-1794 pp. Кривавими акціями якобінської диктатури були потоптані просвітницькі ідеали.