Культурні надбання інших народів як складники української культури в період до Київської Русі

Тема 2. Культура Київської русі

Культурні надбання інших народів як складники української культури. Базою для української культури послужили культурні надбання південної групи східнослов’янських племен – результат синтезу багатовікової традиції місцевого населення і досвіду сусідніх регіонів. Однак де ж витоки української культури? І сьогодні навколо цієї проблеми тривають дискусії. Одні дослідники твердять про генетичну спадковість історико-культурного розвитку населення України принаймі з епохи бронзи (II тис. до н. е.); інші вважають, що безперервний культуротворчий процес на наших землях почався в епоху Середньовіччя, а до того культурні зв’язки не раз руйнувалися внаслідок активних міграційних рухів, які й визначали історичний процес.

Населення України не могло залишатись етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть: міграції були явищем досить частим. Але вони ніколи не приводили до повної зміни населення, до абсолютної руйнації його історичної пам’яті та культурного генофонду. Виникали і гинули етноси, підносились і занепадали їх політичні утворення, але культурні надбання прннаймі в якійсь своїй частині зберігались і передавались у спадок новому населенню, а отже, наростали, збагачувані новими здобутками.

Вже епоха палеоліту (200 тис. – 10 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певної культури. На ці часи припадає набуття людьми вміння добувати і використовувати вогонь; удосконалюються знаряддя праці, житло; з’являються зачатки релігійних вірувань (тотемізм і магія), а разом з ними й елементи мистецтва.

У часи мезоліту (10 тис. – 7 тис. років до н. е.) на Україну прийшли лук і стріли, розвивається рибальство, приручено собаку. Це час, коли започатковуються форми первісної племінної організації, а основою суспільного устрою стає матріархат.

Доба неоліту (7 тис. – 3 Тис. років до н. е.) стала періодом якісних змін у культурному поступі: людина переходить від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, розвиває своє вміння обробляти камінь і виготовляти нові знаряддя праці, вчиться ткати полотно і ліпити посуд. На Україні вершиною культурного розвитку цих часів була трипільська культура (4 тис. – 2 тис. років до н. е.), назва якої походить від села Трипілля біля Києва, де вперше знайдено її пам’ятки. Племена трипільської культури заселяли Подніпров’я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров’я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись на Україні; від неї жителі нашої батьківщини успадкували навики землеробів, будівельників, ремісників. Аж до часів християнства протривали елементи трипільських культів (культ богині-матері; обряди, зв’язані з поклонінням місяцю, та ін.).

Епоха бронзи (II тис. до н. е.), що прийшла на зміну кам’яно-мідному віку, поклала край етнічній, суспільній та культурній стабільності. Маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або ж пришельців, у результаті маємо неокресленість меж тогочасних культурних утворень. Творці їх різні за походженням, але частина з них належала до індоєвропейської спільності. Індоєвропейці, як вважає М. Семчишин, принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи: в суспільній сфері – патріархат, у духовній – культ Сонця та розвинену флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи).

У I тис. до н. е. наша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з VII ст. до н. е. У VI ст. до н. е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію – на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей – на місці сучасної Керчі. На V ст. до н. е. припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів. Давня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства – зерна, худоби тощо. Частина кочівників осідає поблизу полісів і переходить до хліборобства. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство (VI-IV ст. до н. е.), територія якого простягалась від Дунаю до Дону.

Скіфські племена, на думку М. Брайчевського становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов’янами, балтами, алародійцями, але не тотожну з ними. «Батько історії» Геродот (VI ст. до и. е.) виділяв серед скіфів чотири групи: «царських скіфів» та скіфів-скотарів, що заселяли Причорноморські степи, скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров’я. Сусідами їх були, за Геродотом, алазони, каліпіди, агатирси, неври та ін. Серед цих народів були, безперечно, і предки східних слов’ян.

Культура скіфів – своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації. Яскравим прикладом цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів з його анімалістичним (звіриним) стилем. Шедеври скіфського мистецтва – малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил, Куль-Обського кургану, чи гребінь з Солохи та пектораль з Товстої могили, – навіть якщо вважати їх виробами грецьких майстрів з Боспора чи Херсонеса, все ж мають на собі слід місцевих традицій. Від скіфів успадкували українці також ряд слів (собака, гопір та інші), елементів одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталей озброєння (сагайдак, пернач).

У І ст. до н. е. грецькі міста потрапляють під владу Риму, і такий стан речей зберігається аж до навали готів (III ст.), які завоювали землі Боспорського царства. Римські впливи відбились в українській домашній культурі – в одязі, їжі, хатній обстановці; в обрядах і віруваннях. Рим приніс у Північне Причорномор’я християнство; до нашого часу в Криму збереглись «печерні міста» з християнськими храмами та монастирями.

Прихід готів спричинився до формування державності у формі територіального союзу праукраїнців – антів. Готи приєдналися до еллінського культурного кола і, таким чином, сприяли поширенню грецько-римської культури та християнства на наших землях. Гунни (IV ст.) штовхнули слов’янські племена на шлях завоювань і освоєння нових земель. Через Хозарський каганат (VII-X ст.) прилучились праукраїнці до здобутків державотворчості та цінностей арабської культури.

У другій половині І тисячоліття землі України зазнають сильного впливу культури Візантії, прямої спадкоємиці культурної традиції давньої Греції і Риму, а також частково Сходу. Вершиною цього впливу став період Київської Русі (X-XII ст.). Час візантійських впливів – якісно нова епоха в історії культури нашої землі: завдяки візантійцям Русь увійшла до християнського світу, отримала літературу, культове образотворче мистецтво, кам’яну архітектуру та ін. В той же час1 не може бути й мови про якесь засилля візантійської культури на Русі. Належність українських земель до середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури. Зрештою, візантійські впливи не були ні всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з ними Русь відчувала впливи сусідніх слов’янських земель, країн Західної Європи.