Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Культурні надбання інших народів як складники української культури в період до Київської Русі

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Теорія та історія культури

Тема 2. Культура Київської русі

Культурні надбання інших народів як складники української культури. Базою для української культури послужили культурні надбання південної групи східнослов’янських племен – результат синтезу багатовікової традиції місцевого населення і досвіду сусідніх регіонів. Однак де ж витоки української культури? І сьогодні навколо цієї проблеми тривають дискусії. Одні дослідники твердять про генетичну спадковість історико-культурного розвитку населення України принаймі з епохи бронзи (II тис. до н. е.); інші вважають, що безперервний культуротворчий процес на наших землях почався в епоху Середньовіччя, а до того культурні зв’язки не раз руйнувалися внаслідок активних міграційних рухів, які й визначали історичний процес.

Населення України не могло залишатись етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть: міграції були явищем досить частим. Але вони ніколи не приводили до повної зміни населення, до абсолютної руйнації його історичної пам’яті та культурного генофонду. Виникали і гинули етноси, підносились і занепадали їх політичні утворення, але культурні надбання прннаймі в якійсь своїй частині зберігались і передавались у спадок новому населенню, а отже, наростали, збагачувані новими здобутками.

Вже епоха палеоліту (200 тис. – 10 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певної культури. На ці часи припадає набуття людьми вміння добувати і використовувати вогонь; удосконалюються знаряддя праці, житло; з’являються зачатки релігійних вірувань (тотемізм і магія), а разом з ними й елементи мистецтва.

У часи мезоліту (10 тис. – 7 тис. років до н. е.) на Україну прийшли лук і стріли, розвивається рибальство, приручено собаку. Це час, коли започатковуються форми первісної племінної організації, а основою суспільного устрою стає матріархат.

Доба неоліту (7 тис. – 3 Тис. років до н. е.) стала періодом якісних змін у культурному поступі: людина переходить від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, розвиває своє вміння обробляти камінь і виготовляти нові знаряддя праці, вчиться ткати полотно і ліпити посуд. На Україні вершиною культурного розвитку цих часів була трипільська культура (4 тис. – 2 тис. років до н. е.), назва якої походить від села Трипілля біля Києва, де вперше знайдено її пам’ятки. Племена трипільської культури заселяли Подніпров’я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров’я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись на Україні; від неї жителі нашої батьківщини успадкували навики землеробів, будівельників, ремісників. Аж до часів християнства протривали елементи трипільських культів (культ богині-матері; обряди, зв’язані з поклонінням місяцю, та ін.).

Епоха бронзи (II тис. до н. е.), що прийшла на зміну кам’яно-мідному віку, поклала край етнічній, суспільній та культурній стабільності. Маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або ж пришельців, у результаті маємо неокресленість меж тогочасних культурних утворень. Творці їх різні за походженням, але частина з них належала до індоєвропейської спільності. Індоєвропейці, як вважає М. Семчишин, принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи: в суспільній сфері – патріархат, у духовній – культ Сонця та розвинену флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи).

У I тис. до н. е. наша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тимчасом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з VII ст. до н. е. У VI ст. до н. е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію – на березі Буго-Дністровського лиману; Тірас у гирлі Дністра; Пантікапей – на місці сучасної Керчі. На V ст. до н. е. припадає заснування Херсонеса (біля сучасного Севастополя). Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток сусідніх з ними племен скіфів. Давня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства – зерна, худоби тощо. Частина кочівників осідає поблизу полісів і переходить до хліборобства. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає скіфське царство (VI-IV ст. до н. е.), територія якого простягалась від Дунаю до Дону.

Скіфські племена, на думку М. Брайчевського становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов’янами, балтами, алародійцями, але не тотожну з ними. «Батько історії» Геродот (VI ст. до и. е.) виділяв серед скіфів чотири групи: «царських скіфів» та скіфів-скотарів, що заселяли Причорноморські степи, скіфів-орачів та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров’я. Сусідами їх були, за Геродотом, алазони, каліпіди, агатирси, неври та ін. Серед цих народів були, безперечно, і предки східних слов’ян.

Культура скіфів – своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації. Яскравим прикладом цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів з його анімалістичним (звіриним) стилем. Шедеври скіфського мистецтва – малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил, Куль-Обського кургану, чи гребінь з Солохи та пектораль з Товстої могили, – навіть якщо вважати їх виробами грецьких майстрів з Боспора чи Херсонеса, все ж мають на собі слід місцевих традицій. Від скіфів успадкували українці також ряд слів (собака, гопір та інші), елементів одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталей озброєння (сагайдак, пернач).

У І ст. до н. е. грецькі міста потрапляють під владу Риму, і такий стан речей зберігається аж до навали готів (III ст.), які завоювали землі Боспорського царства. Римські впливи відбились в українській домашній культурі – в одязі, їжі, хатній обстановці; в обрядах і віруваннях. Рим приніс у Північне Причорномор’я християнство; до нашого часу в Криму збереглись «печерні міста» з християнськими храмами та монастирями.

Прихід готів спричинився до формування державності у формі територіального союзу праукраїнців – антів. Готи приєдналися до еллінського культурного кола і, таким чином, сприяли поширенню грецько-римської культури та християнства на наших землях. Гунни (IV ст.) штовхнули слов’янські племена на шлях завоювань і освоєння нових земель. Через Хозарський каганат (VII-X ст.) прилучились праукраїнці до здобутків державотворчості та цінностей арабської культури.

У другій половині І тисячоліття землі України зазнають сильного впливу культури Візантії, прямої спадкоємиці культурної традиції давньої Греції і Риму, а також частково Сходу. Вершиною цього впливу став період Київської Русі (X-XII ст.). Час візантійських впливів – якісно нова епоха в історії культури нашої землі: завдяки візантійцям Русь увійшла до християнського світу, отримала літературу, культове образотворче мистецтво, кам’яну архітектуру та ін. В той же час1 не може бути й мови про якесь засилля візантійської культури на Русі. Належність українських земель до середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури. Зрештою, візантійські впливи не були ні всеохоплюючими, ні постійними. Поряд з ними Русь відчувала впливи сусідніх слов’янських земель, країн Західної Європи.

◄ Історія української культури у дослідженнях Огієнка, Крип'якевича і дослідженнях радянських часів

Зміст підручника "Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. Теорія та історія культури"

Географічний чинник та історичні обставини розвитку руської культури ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Теорія та історія культури