Побут русичів. Торгівля, політична і правова культура Київської Русі

Побут русичів. Торгівля, політична і правова культура. Основою господарського життя Київської Русі було хліборобство. Скотарство розвивалось найбільше у лісостеповій смузі завдяки великій кількості лук. У лісовій смузі було поширене бортництво (збирання меду диких бджіл) та пасічництво. В ті часи панувало натуральне господарство, однак розширення виробництва, розвиток ремесел сприяли активізації товарно-грошовпх відносин, стимулювали торгівлю.

Внутрішня торгівля концентрувалась у містах. Зокрема, Київ мав вісім торговищ, найбільше з них було на Подолі. Торгували сіллю, яку довозили з Причорномор’я, виробами ремісників, збіжжям, шкірами тощо. Зовнішньою торгівлею займалися гості – купці, які, гуртуючись у каравани, вирушали до Візантії, Хозарії, звідти в країни Сходу, а також до Скандинавії та Західної Європи. Розвивалася й торгівля морем, центром її було місто Олесня на Дніпрі; руські купці плавали також по Каспію до південного його узбережжя, звідти на верблюдах добирались аж до Багдада. Головними предметами експорту були шкіри, хутра, мед, віск та інші продукти сільського господарства. Імпортували з Візантії та країн Сходу шовкові й бавовняні тканини, зброю, ювелірні прикраси, скло, кераміку, прянощі, вина; з Європи – сукно, металеві вироби, зброю тощо. Розквіт руської торгівлі зі Сходом га Візантією припадає на X-XI ст., але з середини XII ст. ініціатива поступово переходить до кримських греків, далі до генуезців. Натомість міцніли зв’язки з Західною Європою, їх не в силі була зруйнувати навіть монголо-татарська навала.

Розвиток торгівлі вимагав удосконалення грошового обігу. Тісні торгові контакти сприяли поширенню на Русі арабської, візантійської та західноєвропейської монет (дирхем, міліаресії і номісми, динарії). Володимир Великий і Ярослав Мудрий карбували власні гроші – срібники і золотники, на яких витискались портрет князя і його родовий знак – тризуб.

Розвиток товарно-грошових відносин свідчив про розпад первісного родоплемінного ладу. Виникає майнова нерівність, знать і князівська дружина концентрують у своїх руках значні багатства; у приватну власність переходять садиби, знаряддя праці, худоба, продукти господарства, а потім частково й земля. Правда, в одних районах ці процеси йшли швидше, в інших повільніше, що мало певний вплив і на розвиток культури на Русі

Населення міст, особливо малих, не відрізнялося від селян ні побутом, ні правами. Міста з’являються на Русі ще у третій чверті І тисячоліття. Вони виникають на основі городищ – укріплених поселень, центрів давньоруських племен. Зокрема, Київ виник на місці городищ VI ст., що існували на Старокиївській та Замковій горах. Про значну кількість міст-градів на наших землях свідчать іноземні джерела, а «Повість временних літ» вказує, що на Русі в IX-X ст. було до 20 міст, у XIII ст. – близько 300. Великими центрами торгівлі стали Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинськнй, Любеч, Галич. Особливо помітну роль відіграв Київ – столиця, «мати городів руських», найбільший ремісничий, торговельний та культурний центр Руської землі. Тігмар, єпископ Магдебурзький (кінець X-XI ст.) у своїй «Хроніці» зазначав, що в Києві «більше 400 церков і 8 ринків, а люду незчисленна сила» (Сочинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991, с. 10). Дослідники твердять, що кількість населення Києва у XI-XII ст. сягала 50 тис. (9 тис. дворів). Чернігів та Галич нараховували до 25 тис., Переяслав – 12 тис., Вишгород – понад 10 тис. Основний контингент міського населення становили ремісники. Відомо, що вони об’єднувалися у корпорації; зокрема, назви подільських урочищ, можливо, зберегли пам’ять про об’єднання гончарів та кожум’як; у Вишгороді відомі корпорації гончарів та городників – будівників міських укріплень.

Торговці теж мали окремі об’єднання, що спеціалізувались на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів. Відома, зокрема, Іванівська община в Новгороді, організаційним центром якої була церква на Опоках; члени цієї общини торгували воском. Багато міст, у першу чергу Київ, були осідками іноземних купців, які займали подекуди цілі квартали чи окремі гостеві двори. Саме купці активно сприяли культурним обмінам, через них переважно приходили в український побут чужинецькі звичаї, одяг, прикраси, знаряддя праці, а в мову – нові слова.

Крім ремісників і купців, у містах проживали також бояри, князі зі своїми дружинниками, священики, монахи, «чорний» робочий люд – челядь, ізгої та інші. Вільне населення брало участь у міських вічах, мало рівні права з боярством і справляло великий вплив на державні справи, деколи вирішувало і долю князівського престолу.

В основі відносин між людьми лежало давне звичаєве право, корені якого сягають родового ладу. У Київській Русі зберігалося широке місцеве самоврядування, останнє слово залишилося за старійшинами, воно було незаперечним. За покривдженого заступалися його родичі, а в разі смерті члена роду на забійцю чекала кривава помста. У часи війни родичі й далі виступали як окремий відділ народного ополчення, що складалося з вільних людей-смердів та міщан. Майнові проблеми родичі також намагалися вирішити полюбовно, а спадок переходив до старшого в роді. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією привели до запозичення візантійського права, яке лягло в основу церковного законодавства (Церковні Устави Володимира та Ярослава Мудрого), та до кодифікації власного права у першій половині XI ст. На цей час припадає створення першої редакції так званої «Руської Правди» – «Правди Ярослава» (17 статей). Всього відомо чотири редакції: найширша – третя – припадає на час правління Володимира Мономаха і має 135 статей («Пространная Правда»). «Руська Правда» являє собою в основному збірку норм цивільного та кримінального спрямування, встановлює кари за різні порушення і злочини.