Українська література 19 століття

Література 40-50-х pp. розвивається ще на основі ідей романтизму. Органічним поєднанням надбань романтичної школи з широкими національно-політичнимн ідеалами стала творчість Тараса Шевченка (1814-1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впливу. Розвивають революційну та патріотичну тематику поезії Кобзаря Леонід Глібов (1827-1893) – обдарований байкар та поет-лірик; Степан Руданськнй (1834-1873) – автор співомовок, сповнених щирого гумору, та ніжних ліричних віршів; Анатолій Свидницький (1834-1871) – поет та прозаїк, автор роману «Люборацькі»; Павло Чубинський (1839-1884) – етнограф і творець національного гімну «Ще не вмерла Україна» та інші.

Однак, найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т. Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819-1897). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П. Куліш стає визнаним лідером українського письменства, після смерті Т. Шевченка, береться продовжити його роботу. Як поет він не здобуває великої слави: його вірші є або стилізацією народнопісенної творчості, або переспівами мотивів великого Кобзаря. Значно сильніше проявився його талант у прозі. Зокрема, в історичному романі «Чорна рада» (1857) автор намагається змалювати не ідилічну, а правдиву картину минулого України, показати повнокровний образ українського суспільства XVII ст. Проза П. Куліша, як і «Кобзар» Т. Шевченка; відіграла для української літератури велику роль у витворенні літературної мови. Прислужився П. Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад «Біблії», творів Шекспіра тощо).

Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), «Народні оповідання» якої радо привітав Т. Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва.

Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будителем українців на західних землях став Юрій Федькович (1834-1888), зачинатель культурного відродження Буковини.

Добою панування критичного реалізму в нашій літературі стали 70-80-ті pp. Правда, не всі письменники твердо додержувались його основних засад, суміщаючи правдивість передачі суспільних обставин та побуту народу з деякою ідеалізацією характерів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І. Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (1849-1920) та Іван Франко (1856-1916).

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко, йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40-70-х pp. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «Товариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках – оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лисенко, М. Старицький.

Емський акт 1876 p., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», спричинився до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави «малоросійських» п’єс. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизаветграді в 1882 р. До заснованої М. Кропивницьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, О. Вірина та інші. Театр з успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа розпалася, – і протягом 80-90-х pp. діяло вже кілька професійних театрів.