Аспекти взаємодії культури і суспільства

Третій аспект взаємодії культури і суспільства передбачає аналіз деяких закономірностей впливу суспільних факторів на культуру, з одного боку, та ролі культурної бази в процесі революційних суспільних змін – з другого.

Серед суспільних факторів, що впливають на становлення культури, можна виділити: спосіб виробництва, політичний режим, соціально-класову структуру, становище індивіда в соціальній групі, яке характеризує міру вияву його індивідуальної свободи або залежності від колективних форм співжиття, ступінь сакралізації свідомості.

Спосіб виробництва визначає не тільки задоволення матеріальних потреб людини, але й міру вияву її творчих потенцій під кутом зору граничних можливостей історичного прогресу. Уявімо собі на мить розширення свободи особи до нинішніх масштабів у далекому минулому, при тодішніх обмежених можливостях виробництва. Це, безумовно, мало б трагічні наслідки для людства, бо парадокс культурного прогресу якраз у тому, що в стародавні часи при низькому рівні виробництва жорсткий позаекономічний примус відіграв позитивну роль, оскільки створював необхідний фундамент для вільної, культурно зорієнтованої діяльності лише незначної частини суспільства. Таким чином, досягнення культури базувалися не тільки на свободі людини, але й на позаекономічному примусі, обумовленому як історично обмеженими можливостями виробництва і споживання, так і границями сприйняття та розуміння людьми суті природного і суспільного середовища.

Піднесення культури хоч і залежало від способу виробництва матеріальних благ, але в значно більшій мірі визначалося типом державності, політичним режимом. Демократичний суспільний і державний устрій завжди створює сприятливі умови для духовного поступу, розвитку творчих потенцій особистості, орієнтації громадської поведінки в рамках моральних і правових норм; і навпаки, тоталітарний політичний режим паралізує духовне життя, культивує в масових масштабах споживацький егоїзм, політичну інфантильність і правовий нігілізм.

Соціально-класова структура суспільства визначає певну ієрархію культурних цінностей і норм, сприяє змаганню культурних напрямків, що виражають естетичні уподобання різних соціальних груп. У залежності від характеру соціально-класової структури (динамічна чи статична, ієрархічно-вертикальна чи горизонтальна, замкнута чи відкрита, диференційована чи монолітна) можна говорити про ступінь еластичності культури, її здатності вийти не тільки за національні рамки, але й за рамки існуючого типу суспільних відносин. Чим більша динамічність і диференційованість суспільної структури, тим сильніші живильні джерела культуротворчості, тим кращі передумови для зближення і взаємодії культурних типів.

Хоч уже на ранніх історичних етапах культура відображала класову специфіку суспільства, проте це не означає, що її творцем був якийсь один клас чи соціальний стан. У культурному творенні брали участь представники різних соціальних прошарків, які репрезентували різноманітні течії, напрямки, відмінні за соціально-класовою формою, але близькі за своєю культурологічною суттю. Однак сказане не знімає питання про питому вагу того чи іншого класу або соціальної групи в конкретних історичних умовах.

Зміст культури обумовлений також становищем індивіда в суспільстві під кутом зору пріоритету приватного чи колективного. Досвід історії свідчить, що колективні форми співжиття порівняно з приватними забезпечували значно гірші умови для поступу цивілізації і культури, оскільки вони паралізували ініціативу людини, сковували персональну відповідальність, ослаблювали внутрішні пружини самореалізації і самоідентифікації особи. Однак сказане не має універсального значення, а стосується тільки певних історичних періодів і окремих регіонів. Наприклад, у наш час спосіб життя і мислення, який базується на колективізмі в органічному поєднанні з вільною підприємницькою Діяльністю і демократичними інституціями, виявився більш сприятливим для історичного і культурного прогресу людства, ніж спосіб з явно вираженим приватним спрямуванням. Підтвердження тому – розвиток Японії порівняно зі США, які мають значно слабші історичні традиції колективних форм співжиття. Пошуки оптимального співвідношення колективного І приватного в сучасному типі суспільства е актуальною проблемою.

Всяка культура черпає сакральний (священний) зміст у джерелах суспільної свідомості. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або її секуляризації (звільнення від релігійного) залежить співвідношення священних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Історичний досвід вчить: коли із свідомості витісняться елементи сакрального смислу і вона наповниться тільки елементами реально-прагматичного смислу чи навпаки, культурний прогрес може зупинитися. У першому випадку повна секуляризація призводить до орієнтації людей на прагматичні цінності, сприяє оміщаненню способу їх існування і в кінцевому результаті веде до втрати культурного смислу соціального буття; в другому – повна сакралізація спонукає до войовничого фанатизму або абсолютного зречення існуючого суспільного порядку, що також є антикультурним за своєю суттю. Треба мати на увазі, що сакралізованого вигляду можуть набрати не тільки істинні ідеї (ідея бога, справедливості), але й хибні (ідея «царства божого» на землі, національної виключності). Животворним джерелом культурного розквіту є лише гармонійне поєднання сакралізованих істин, гуманних цінностей і елементів розумного прагматизму.

В тій мірі, у якій суспільство формує культуру, сприяючи її розквіту чи спричиняючи занепад, культурогенні фактори, фіксуючи перебування народу на певній стадії суспільного прогресу служать передумовою революційного оновлення суспільства. Без достатнього духовно-культурного потенціалу суспільство не спроможне перейти на якісно новий виток свого розвитку, а за несприятливих обставин може бути відкинене далеко назад. У тих країнах, де культурне середовище було пронизане авторитарно-патріархальними традиціями, стереотипами сервілізму й ідолопоклонства, на руїнах деспотизму швидко виростали тоталітарні режими. Це пояснюється тим, що народи, які довгий час перебували в стані іноземного або внутрірежимного поневолення, не могли витворити резерву культурно-духовних сил, здатних протистояти авторитарному мисленню й тоталітарним структурам. Звідси випливає, що тоталітарний суспільний і державний устрій є своєрідною аберацією (відхиленням) свідомості мас, які, прагнучи свободи і соціальної справедливості, але недостатньо розуміючи їх істинний смисл, намагаються швидко й рішуче знищити бастіони деспотизму і в результаті вручають свою долю ще більш підступному монстру. Ця тенденція виразно проявляється і в наш час, коли на уламках радянської імперії формуються суверенні держави. Так, народи Середньої Азії й Закавказзя, які зазнали більш відчутних духовних деформацій, інтенсивної ентропії культуротворчої енергії, з великими труднощами й соціальними ексцесами переходять на засади побудови цивілізованого суспільства. Для народів Прибалтики, яким вдалося зберегти національно-культурні цінності менш ушкодженими, легше не тільки стабілізувати ситуацію, а й значно радикальніше реформувати суспільне життя. Отже, вплив культури на суспільство слід розглядати як запоруку відвернення загрози реанімації тоталітаризму, попередження національних конфліктів, збереження соціальної рівноваги при переході на принципово нові суспільно-політичні засади, очищення від догм передсудів минулого.

Аналіз загальних закономірностей впливу культури на суспільство буде не повний, якщо не з’ясувати специфіки їх переломлення через національні відносини, національну культуру.