Українська культура 20 століття. Шістдесятники (шестидесятники)

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який був використаний на Україні для висунення національно-культурних вимог. При відповідному тискові таких культурних діячів, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко, П. Плющ та інші, і при підтримці громадської думки вдалося досягнути деякого поліпшення становища в мовній ділянці, зокрема перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка. Національно-культурний процес у роки «відлиги» не тільки розвінчував наслідки «культу особи», але й давав можливість критикувати радянську політику в національному питанні, а тому став небезпечним для комуністичної системи, і з 1959 р. зауважується відмова від послаблень режиму, відновлення дискримінаційної політики щодо неросійських народів.

Атмосфера 50-х років сприяла формуванню молодої генерації, так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному і національному полі. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестувала проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. При цьому відкидалися ідеї співпраці з системою, яка заперечувала елементарні національні та людські права. «Шістдесятників» представляли письменники Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, митці П. Заливаха, A.     Горська та багато інших. Після їхнього короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в Москві, було взято політичний курс на злиття націй і посилену русифікацію. Цю шовіністичну ідею підтримали власті України, очолювані B. Щербицьким.

Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегальних формах; практикувалися такі методи боротьби за національні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидавна література, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, проте репресій, проти русифікації.

На зламі 60-70-х pp. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи у Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин. В доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період застою ця тема виявилась забороненою, і талановитого митця виключили із Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осуджує байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється у проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); І. Драч розкриває непростий зв’язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя; Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

З середини 80-х років починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живопис, натюрморти, серед них «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «Т. Г. Шевченко в Корсуні», портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса. Відомий нині своїми самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини – «Перехід козаків через Степань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва 1651 р.».

Належне місце в скарбниці українського мистецтва займають твори львівських живописців, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сельського, жанрові полотна В. Манастирського, Г. Смольського. До числа провідних графіків Львова належить Б. Сорока, чий талант формувався у 60-ті роки, хоч йому, як і багатьом діячам культури, довелося пережити період відсторонення від активної участі в мистецькому житті республіки.

Не можна не згадати творчість художниці Є. Шимоняк-Косаковської, яка вже чверть віку трудиться на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, присвятивши себе благородній справі відродження українського гутного скла. Її гутні вази виграють поетичним, казковим, пісенним світом («Он у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах»), цікаві багатофігурні композиції «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».

Огляд доробку українських митців радянського періоду засвідчує, що вони міцно стояли на грунті кращих традицій минулого, відображаючи побут і життя свого народу, і зайняли належне місце у вітчизняній культурі.

Таким чином, відколи Україна втратила свою державність, усі, хто приходив владарювати на її землях, ставили перед адміністрацією вимогу вести таку політику, аби зникала мова, пісня, релігія, щоб українці асимілювалися і врешті-решт занепали як нація. Але український народ жив, працював, творив, і навіть в нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалась українська культура.

Література:

Архитектура советской Украины. М., 1987;

Горбач Н. Я. Культура міжнаціонального спілкування. Львів, 1990;

Енциклопедія українознавства. Париж – Нью-Йорк. Т. 1, 1955; Т. 5, 1966; Т. 9, 1980;

Жулинський М. Із фаланги вибули найкращі // Райдуга, 1990, № 8;

Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження // Б-ка журн. «Пам’ятки України». Кн. 2. Українське відродження і національна церква. К., 1990;

Косів М. На потребу дня. Львів, 1990;

Крип’якевич І., Дольницький М. Історія України. Вид. 2-е, перероб. і доповн. Львів, 1991;

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933: поезія, проза, драматургія, есе. Париж, 1959;

Минуле України: відновлені сторінки. К., 1991;

Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний нарис культурного процесу: Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1985;

Станішевськнй Ю. Театр Радянської України. К., 1980;

Суханова З., Сулима-Матлашенко Н. Андрей Шептицький: релігія хресного шляху // Дзвін, 1991, № 1.