Дидактика – теорія навчання. Історія розвитку дидактики

Галузь педагогіки, що містить теорію навчання, зветься дидактикою (від грец. didacticos – повчальний). Сучасна дидактика – найусталеніший розділ у педагогіці; вона виокремилася в самостійну наукову галузь із системи філософських знань на початку XVII століття завдяки англійському філософу Франсісу Бекону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалась і змінюється; крокуючи в ногу з часом, убирає в себе світові наукові досягнення. Проте структура її залишається класичною.

Вважається, що термін дидактика запровадив німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635), який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади навчання.

Засновником дидактики був Я. А. Коменський. Як педагог-практик він увійшов в історію завдяки своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробкою оригінальних навчальних посібників.

Його фундаментальна праця «Велика дидактика або та, що містить універсальну теорію вчити всіх усьому» і досі має велике науково-педагогічне значення. Ще у XVII столітті Я. А. Коменський обгрунтував принцип природності освіти, класно-урочну систему: поділ учнів одного віку на класи, а навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденні заняття – на 45-хвилинні уроки та 10-20-хвилинні перерви. Йому також належать концепції предметної системи викладання з певними програмами іспитів наприкінці року, а також професіоналізму вчителів (до того часу їхня підготовка обмежувалася знанням предмета, вони не розумілися на методиці викладання).

З інших книг найбільшої популярності набули ще дві: «Відкриті двері мов і всіх наук», де вперше поєднувалося освоєння латинської мови з вивченням довкілля, і «Світ почуттєвих речей у картинках», яка, по суті, була ілюстрованою дитячою енциклопедією первинних знань. Цю книгу було перекладено багатьма мовами, в тому числі й російською, і понад 150 років вона була кращим підручником для початкового навчання.

Всесвітньо уславленим учителем був Г. С Сковорода, про якого сказано: під його чубом та в українській свитині містяться свій Піфагор, Лейбніц і Ориген. Уведене ним поняття «сродної праці», тобто праці за покликанням як засобу самореалізації особистості, є по суті співзвучним із сучасними дидактичними концепціями. Успіх, на його думку, залежить не від масштабу ролі, а від її відповідності внутрішнім здібностям виконавця.

«Натура – се єдиний і справжній учитель. Не перешкоджуй їй, а тільки розчищай доріжку. Учитель – то є служитель натури. Учити і учитися потрібно... до цього прихильна людина: се дає сердешний спокій і задоволення собою, своїм становищем, своєю статтю».

Концепція «сродної праці» спирається також на принцип «рівної нерівності», про який Г. Сковорода говорить: «...Только глупцы равное равенство в мір ввесть всуе покушаются». Через індивідуально неповторний зв'язок з Богом людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з погляду на створення достатніх передумов кожному зреалізувати свій потяг до сродного життя.

На рубежі XVIII-XIX століть, коли світська школа вже мала пріоритет над конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти.