Мета виховання в українському суспільстві

В другій половині XX століття під впливом сучасних філософських концепцій і гуманістичної психології основною у педагогіці стала ідея гуманізму, поважання внутрішньої свободи особистості, спрямування виховання на її самореалізацію і самоактуалізацію. Безумовно, під час визначення мети виховання необхідно брати до уваги потреби суспільства. Проте вони не мають права підпорядковувати собі мету виховання, як це відбувається в тоталітарних державах. Наприклад, у «Моральному кодексі будівника комунізму» на перший погляд містяться вічні загальнолюдські цінності. Однак там немає найголовнішого – людини з її нагальними потребами, справжніми життєвими цінностями, які відповідають як загальнолюдським і національним, так й особистісним цінностям конкретного суспільства. Внаслідок цього в радянських громадян була подвійна мораль: одна – для суспільства й офіційних органів, інша – «кухонна». Тому в Радянському Союзі за сімдесят років не змогли нав'язати народові комуністичні вартості, тому вони, відповідно, і в незалежній Україні виявилися життєво неспроможними й не придатними для обгрунтування цілей та ідеалу виховання.

Слід мати на увазі такий суттєвий аспект: вартості не треба нав'язувати народові, вони мають бути прийняті ним добровільно. Завзяте нав'язування українському народові найсвятішого – національної гідності, незалежності й суверенності України, патріотизму – може викликати негативну реакцію. В нинішніх складних економічних умовах саме так і відбувається, коли політична еліта не дотримується етичних норм і правил поведінки, коли в частини населення бракує мінімальних засобів для нормального існування і немає впевненості в майбутньому, коли молодь не спроможна отримати пристойну освіту і знайти своє місце в суспільстві.

«Безробіття, відчуженість від суспільних цінностей, втрата життєвих смислів та перспектив на майбутнє відкидають багатьох з молодих на узбіччя суспільного життя, занурюють у маргінальні стани. Сучасні українські маргінали – це не обов'язково алкоголіки, наркомани чи жебраки. Скільки їх переживають самотність і соціальну полишеність, навіть в оточенні небайдужої родини, і чекають на кращі часи, чекають на зміни». На жаль, українська система виховання не вказує чітких шляхів розв'язання цих актуальних проблем і тому вартісна порожнеча в національній системі виховання не заповнена.

Гуманістичний підхід у вихованні передбачає оптимальне поєднання суспільних і державних інтересів з інтересами особистісного становлення людини та її самоактуалізації в суспільному та особистому житті. В центрі формування виховних цінностей і визначення цілей виховання в українському суспільстві має стояти людина, «...і не просто людина, а українець. Спиратися насамперед треба на те, що завжди відрізняло українців з-поміж інших народів. Але брати з багатьох національних якостей треба... лише ті, що мають значення сьогодні і матимуть у майбутньому. Від тягаря когутських, хутірських вартостей хотілося б звільнитися назавжди. Слід відмовитися і від багатьох збанкрутілих гасел, що закликали до нівелювання індивіда та відмови від мирських благ.

Не варто бездумно приставати і до ринкових, капіталістичних вартостей. Індивідуалізм, конкуренція, підприємництво... уже довели свою руйнацію і безперспективність».

Отже, мета є визначальною характеристикою будь-якої виховної системи, наприклад:

• авторитарної парної системи виховання (що панувала в радянській педагогіці і, на жаль, посідає провідне місце в Україні й сьогодні);
• систем, спрямованих на задоволення потреб дитини (Вальдорфська система, система М. Монтессорі);
• гуманістичної системи К. Роджерса та багатьох інших американських психологів (спрямованої на самоактуалізацію й самореалізацію вихованця);
• педагогічної системи В. О. Сухомлинського;
• особистісно орієнтованої педагогіки, яка продовжує найкращі традиції та ідеї гуманістичної педагогіки та систему В. О. Сухомлинського (основна думка цієї педагогіки – формування суб'єкт-суб'єктних взаємин у виховному процесі, прийняття вихованця таким, яким він є, та визнання його самобутності й активна допомога в самореалізації).

Мета виховання в українському суспільстві – формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Така ідея виникла ще в античній філософії: Платон основну увагу звертав на виховання розуму, волі й почуттів, Арістотель робив акцент на вихованні мужності й витривалості, поміркованості й справедливості, високої інтелектуальної і моральної чистоти. Педагоги-гуманісти епохи Відродження Ф. Рабле, М. Монтень до змісту всебічного розвитку внесли культ тілесної краси, насолоду мистецтвом, музикою, літературою. Соціалісти-утопісти Т. Мор, Т. Кампанелла висунули ідею поєднання виховання і праці. Р. Оуен звертав увагу на одночасний розвиток інтелектуальних і фізичних сил особистості, її моральне та естетичне формування. Шляхи досягнення цієї мети він убачав у поєднанні навчання й виховання з продуктивною працею. Ж.-Ж. Руссо намагався підпорядкувати цілі виховання формуванню загальнолюдських цінностей. Й. Гербарт метою виховання проголошував розвиток всебічних інтересів, спрямованих на гармонійний розвиток усіх здібностей людини. За Гербартом, така гармонія має підпорядковуватися вищому ідеалові – підготовці «доброчесної» людини: цей ідеал мав німецький бюргер, який вмів пристосовуватися до панівного суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.

К. Д. Ушинський підкреслював важливість морального виховання. В роботі «Людина як предмет виховання» він висловлює переконання, що вплив моральності є основним завданням виховання, набагато важливішим, ніж розвиток розуму взагалі.

Радянська мета виховання визначалася під впливом ідей К. Маркса і Ф. Енгельса, які виводили її з економічних законів і типу суспільних відносин. Вона передбачала формування всебічно і гармонійно розвиненої людини.

Однак ідея всебічного й гармонійного розвитку майже не звучить у сучасній зарубіжній педагогіці. І. П. Підласий закономірно ставить запитання: «Чи не повинні ми нарешті визнати їх суто ідеологічне походження і, розплющивши очі, виявити їх марксо-ленінське охвістя?» Напевно, є сенс замислитися над цим.