Основні психічні риси особистості. Психічний розвиток і його теорії

Основними психічними рисами особистості є:

• ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;
• свідомість, самосвідомість та індивідуальність;
• активність, що проявляється в певній діяльності, саморегулювання;
• введення в систему суспільних відносин.

Ці риси перетворюють індивіда в суспільну істоту – особистість.

«Особистість – суб'єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини, системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних відносин, яку не можна зводити і не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості – система мотивів, спрямованість».

Таке розуміння особистості передбачає її дослідження у всій сукупності найрізноманітніших зв'язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності із становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і мотиваційних).

У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного розвитку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівняти теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку:

1. що важливіше в психічному розвитку – біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)?
2. рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку?
3. він стабільний (Ст) чи мінливий (М)?
4. чи є сензитивні періоди (СП) в розвитку, чи розвиток є розгортанням «повного потенціалу» (ПП)? (табл. 1). 

Таким чином, усі вищезазначені теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який є провідною ознакою світової психології розвитку. Ці теорії визначають можливі причини психічного розвитку – біологічні, психічні й соціальні, – але не мають єдності в поглядах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психічного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу із цієї безвихідної ситуації та на основі систематизації кількох тисяч досліджень й ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвитку створили біопсихосоціальну модель вікового розвитку людини (табл. 2).

Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку. Зокрема теорії З. Фрейда і Ж. Піаже визначаються як біопсихосоціальні, Л.С.Виготського й Е. Еріксона – як біопсихосоціальні, Б. Скіннера і А. Бандури – біопсихосоціальні.

З метою єдиного тлумачення проблеми розвитку представниця школи Л. С. Виготського, Л. Ф. Обухова, створила узагальнюючу схему аналізу психічного розвитку (табл. 3).

Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціального, то для Л. С. Виготського – якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв'язків дитини з дійсністю. Так у дитячу сферу потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком дії на психіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід до постулату опосередкування в радянській психології. Такий підхід означає: «психічний розвиток слід розглядати крізь призму зв'язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв'язків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх». Формою таких зв'язків, на думку представників школи Л. С Виготського, є діяльність – динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Постулат опосередкування чітко простежується у дослідженнях О. М. Леонтьева, П. Я. Гальперіна, Д. Б. Ельконіна, А. В. Петровського, М. І. Лісіної та ін.

Г. С. Костюк розумів психічний розвиток як прояв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв'язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку вважав дозрівання, навчання і виховання. Відбувається він нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над уже створеними. В процесі такої надбудови виникають суперечності – рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю, активністю, що виявляються через спілкування і діяльність.

Процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювальна й; інструментальна, які забезпечують, з одного боку, діяльність, а з іншого – розвиток і саморозвиток психіки людини.