Ягупов В.В.

Соціальний фактор формування особистості – поняття соціалізація

Із визначення особистості випливає, що нею не народжуються, а стають в онтогенезі відносно пізно. Особливо важливим є те, що термін «особистість» має передусім соціальний зміст. Тому слід виокремити наступний фактор формування особистості – соціальний, який забезпечує, першою чергою, її соціалізацію. Природне буття людини «олюднюється» її соціальною сутністю, стає елементом ЇЇ соціального буття. Соціальне не ліквідує біологічного, а тільки ніби «знімає» біологічне в людині та вводить його в соціальне, підпорядковує певним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільного життя.

Тому тільки в суспільстві можливе формування особистості, за його межами – це неможливо. Народна педагогіка наголошує:

  • «З ким поведешся, від того й наберешся»;
  • «З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким»,
  • «Як у сім'ї злагідне життя, то й виросте дитя до пуття».

Поняття «соціалізація» було перше введено в наукову систему понять американським соціологом Ф. Гідінгсоном наприкінці XIX століття. Він тлумачив його як «процес розвитку соціальної природи людини». В середині XX століття цей термін набув офіційного статусу теоретичного поняття. З'явилися різні підходи до визначення цієї проблеми. Наприклад,

  • соціалізація як процес соціального навчання (Б. Скіннер, А. Бандура, В. Уолтере – представники біхевіоризму і необіхевіоризму);
  • соціалізація як результат соціальної взаємодії людей (Ч. Кулі, Дж. Мід – представники школи символічного інтеракціонізму);
  • соціалізація як процес рольового спілкування (Т. Парсонс, Р. Мертон – прихильники структурного функціоналізму).

Загальною властивістю цих підходів є те, що соціалізація розглядається як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм, правил.

У радянській науці перші дослідження проблем соціалізації з'явилися наприкінці 60-х років XX століття. Увага акцентувалася перш за все на тому, що це процес засвоєння соціальних норм і цінностей. Наприклад, Е. Д. Паригін визначає соціалізацію як входження в соціальне середовище, пристосування до нього, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку.

Вищевикладені підходи до визначення соціалізації основну увагу звертають лише на один її аспект – адаптацію людини в соціальному середовищі, і не надають значення зворотному впливові, тобто впливові особистості на соціальне оточення, активне відтворення нею суспільних відносин.

Соціалізація – це процес двобічний. З одного боку, людина набуває соціального досвіду, цінностей, норм, настанов, правил поведінки, властивих певним соціальним групам і суспільству, до яких належить. Вона активно вступає в систему соціальних взаємин. А з іншого – це процес активного відтворення нею системи соціальних зв'язків за рахунок її активної діяльності, активного входження в соціальне середовище:

«...у соціалізувальному процесі індивід не лише включається в систему соціальних відносин шляхом оволодіння необхідними соціально-типовими, соціально значущими якостями, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить, що соціалізація – це й процес індивідуалізації особистості»;

«...соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння як соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна неповторна особистість».