Особистість та індивідуальність

Особистість завжди активна. Тому головне завдання вихователя – спрямувати активність кожного вихованця в потрібному напрямі. В. О. Сухомлинський наполягав на необхідності підтримання дитячої активності шляхом розвитку інтересу до знань і застерігав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитичного існування». К. Д. Ушинський підкреслював, що учень учиться сам, а педагог дає йому матеріал для учіння, керує навчальним процесом.

Будь-яка діяльність організується завдяки спілкуванню. Ш. О. Амонашвілі вважає, що спілкування є сутністю виховання і, відповідно, яке спілкування, таким і буде виховання. Отже, без спілкування, в ізоляції від суспільства немає особистості, вона не може розвиватися, не може існувати як соціальна істота.

Тільки у спілкуванні формується і вдосконалюється особистість вихованця. На цій особливості будується принцип виховання у вітчизняній педагогіці, докладно розроблений А. С. Макаренком – виховання в колективі та через колектив. Тому постає питання про роль і місце вихователя у формуванні особистості вихованця в навчально-виховному процесі. Він зобов'язаний уміло формувати і гуртувати свій клас у колектив, який має виконувати свої виховні функції щодо кожного учня.

В руслі сучасної гуманістичної парадигми виховання й освіти особливу актуальність набуває формування суб'єкт-суб'єктних взаємин у процесі спільної діяльності вихователя і вихованця.

«Розбудова України як демократичної правової держави потребує переорієнтації національної освіти на особистість дитини, стратегію суб'єкт-суб'єктного виховання, на цілеспрямоване формування з цією метою педагогічно доцільних, суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних, гуманних, тобто виховуючих відносин педагогів і школярів.

Виховуючі відносини у загальноосвітній школі – це спеціально організована під керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, спрямована на досягнення мети виховання, зумовлена соціально і психологічно всією системою національних і загальнолюдських, духовних і матеріальних цінностей суспільства відповідно до певного етапу його розвитку», – підкреслює А. М. Бойко.

Розвиток дитини у такій суб'єктній взаємодії відбувається шляхом виникнення потреби затвердити своє «Я», яке має велике значення у формуванні особистості людини в дошкільному і шкільному віці. Образ «Я» – це система уявлень людини про саму себе, тобто про свої біологічні, психічні і соціальні властивості. Адекватний образ «Я» сприяє правильному самоформуванню і саморозвитку дитини як особистості.

Отже, особистість – це сукупність стійких індивідуальних якостей психіки, що керують соціальною активністю людини. Особистість – це специфічне людське утворення, породжене соціальним середовищем і вихованням у процесі активної трудової діяльності. Та обставина, що при цьому змінюються деякі її риси і якості як індивіда, є не причиною, а результатом формування й розвитку особистості. Щодо терміна «індивідуальність»: у вітчизняній науці немає чітко визначених співвідношень особистості та індивідуальності. Ми дотримуємося думки, що особистість неповторна у своїй індивідуальності, і тому під індивідуальністю розуміємо неповторне поєднання анатомо-фізіологічних, психічних і соціальних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають на її поведінку й діяльність. Як висновок можна навести слова О. Г. Асмолова: «Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальності набувають».