Грушевський М. Про старі часи на Україні - Про найдавнійші часи

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Про старі часи на Україні

2. Про найдавнійші часи

Народ наш живе на Україні уже дуже давно. Півтори тисячі літ тому наші люде, йдучи з півночи, з лісових сторін, вступили вже в полудневі степові краї, а тисячу двісті або триста літ тому (600 або 700 літ по Рождєстві Христовім) вони жили вже мало не по цілій Україні, як і тепер.
До того часу, перед тим як народив ся Христос і по Христовім Рождестві, з яких тисячу літ, в степовім краю, близше до Чорного моря, жили народи одного коріня з теперішніми Персами, кохали ся в худобі, в конях і здебільшого кочували по степах з худобою, живучи в шатрах. Звали ся вони Скифи, Сармати, Аляни. По них то полишили ся в степах наших високі могили, насипані над їх царями та ватажками; нащадків їх не лишило ся в наших сторонах, тільки на Кавказі зостав ся народ з того коріня, зветь ся Осетинами.
Під той час, як сі народи жили в степах над Чорним морем, народи словянського коріня, між ними й наші предки, сиділи дальше від моря в краю лісовім, тай тім середнім, між лісом і степами. Множили ся з часом і посували ся все далі на полудень, бо степові народи з часом ставали слабші, ставало їх меньше, а далі й зовсім порозганяли їх нові орди турецького та угорського коріня, що почали сунути в Чорноморські степи з Азії по Рождєстві Христовім. Були то Гуни, Авари, Болгари, Угри (Венгри). Вони не зіставали ся жити в наших степах, а йшли далі в Дунайські краї, тілько порозганяли з наших степів попередні народи. Степи стали мало що не порожні, бодай часами порожніми стояли, і тоді стали наші люде осідати тут, і так засіли майже всю теперішню Україну, аж до моря Чорного, Азовського і до Дунаю.
Простору було досить, і люди осідали зрідка, хуторами. Кожний рід осідав окремо і жив собі осібно. Жили почасти з хліборобства, а також випасали худобу, ловили рибу й звіря в лісах, дуже кохали ся в бжільництві, особливо в лісовій стороні: бжоли водились у видовбаних в дереві дуплах, як уліях (бортях), так і зимували. Земля довго була неділена, тай господарили спільно великими сімями: сини не ділили ся, жили разом, а порядкував господарством котрийсь старший віком, або котрий оборотнійший. Ще недавно бували на Україні такі великі, неділені сім'ї, душ часом по 20 і 30 в одній, що мали спільне господарство.
Вірили, що є такі боги, що правлять світом, і особливо шанували тих, від яких надіяли ся добра в господарстві: бога Перуна, що посилає грім і блискавицю, сонце – зване Даждьбогом, бога Волоса, що пильнує худоби. їм молились і жертвували ріжну страву, але не було до того ані церков, ані священиків (жреців), а справляв ті молитви кождий за свій рід. Як сонце повертало на весну, коло теперішньго Різдва, святкували прихід нового року, – се й досі задержалось на Різдво і на новий рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посівають зерном на щастє; усе отеє позіставалось ще з тих давніх, давніх часів, як ще наші люде не були християнами. Прихід весни стрічали веснянками, а на поворот сонця з літа на осінь було свято Купала, що й досі справляєть ся між нашими людьми. Ще й тепер памятають і "мертвецький Великдень", так само стародавнє свято предків наших – день померших.
Тодішні люде вірили, що душа не вмирає з чоловіком, а далі живе там саме де жив покійник. Ховаючи небіжчика, клали йому в могилу страву й всякі річи, потрібні до прожитку; се все закопували, або палили разом з покійником, клали в миску або глечик і засипали землею.
Для громадських справ сходили ся старші з родів чи сімей на нараду – звалось отеє віче; там порядкували й рішали, що треба. Були подекуди старшини, звані князями, але вони не мали великої сили, бо всякі справи рішала громада, віче, а князі мусіли громади слухатись. Війська не було, а як треба було боронитись, то хто був дужий, збірав ся з тим, що мав – чи з списом, чи з мечем, на коні, чи піший, і йшли боронитись, чи воюватись. Для оборони ставили городи; десь серед лісу чи болота, або на високім шпилю сипали вали, копали рови, аби ворог не міг приступити. В небезпечний час туди збірали своє майно, жінок і дітей і боронили ся від ворога. Досі від тих городів позоставало ся багато городищ. В спокійні часи ті городи здебільшого стояли порожні, а люде жили собі по хуторах. Тільки в декотрих городах завсіди мешкали люде, особливо заможнійші, багатші, купці – для безпечности; туди приїздили й чужі купці на торги та привозили товари.
Так жили собі предки наші довго окремо. Кождий знав тільки свою околицю, свій город: мали своїх старших, а иньші люде до них не належали. Звали ся ріжними іменами: в теперішній Чернигівщині та Полтавщині люде звали ся Сіверяне, найважнійші городи у них були Чернигів, Новгород Сіверський і Переяслав. Люде коло Київа звали ся Поляне, а земля та прозвала ся – Руською землею. Ті що сиділи над Тетеревом і Случею, в великих лісах, звалися Деревляне. Ті що на Волини – Дуліби. Одного спільного імени не мали, бо жили окремо, і спільної управи не було. Аж пізнійше се сталось, а саме як, зараз побачимо.

◄ Про наш край і народ

Зміст підручника "Грушевський М.Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку) ."

Про Київську державу ►

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Скачати підручник Про старі часи на Україні

Загрузка...