Політична культура. Правова культура. Взаємодія культури і права

Політична культура характеризує стан і функціонування політичної системи з точки зору вираження і гармонізації інтересів різних соціальних категорій, забезпечення організації господарського і духовного життя народу, гарантування прав і свобод громадян, захисту національних інтересів на міжнародній арені.

Дія політичної культури поширюється на такі елементи політичної системи, як держава, право, відносини між соціальними групами, партіями. Національна специфіка політичної культури полягає в тому, що вона, по-перше, синтезуючи різні складники духовного життя під кутом зору національного інтересу, забезпечує консолідацію соціальних верств народу в боротьбі проти іноземного поневолення; по-друге, акумулюючи політичний досвід своєї нації й інших народів, спрямовує процес будівництва держави у відповідності з національно-культурними традиціями і тенденціями розвитку політичних систем у масштабах світової Цивілізації.

Держава, будучи продуктом розвитку національної культури, одночасно служить передумовою культурного прогресу. Якщо Державні інститути є логічним витвором тенденцій розвитку національно-культурної традиції, то вони зберігають свою міцність протягом століть. Так, в Англії старовинні політичні традиції у формі королівської влади і палати лордів вплетені в сучасні державні структури й успішно функціонують у сьогоднішніх умовах. Це пояснюється тим, що в Англії давній інститут влади – парламент – є, за словами Є. Маланюка, органічним складником національної культури, в той час як в інших країнах він залишається лише ознакою цивілізації (Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Українська культура, 1991, № 2, с. 9). Тому-то сьогодні у процесі побудови української демократичної держави необхідно не тільки враховувати політичний досвід Заходу, а й використовувати демократичні традиції державного і громадського життя нашого народу.

Політична культура як елемент національної культури може втратити свій вплив на суспільство у випадках, коли народ не має держави або коли держава перебуває в стадії тоталітарного чи авторитарного режиму. Тоталітарна держава можлива при відсутності громадянського суспільства як сукупної суспільної опозиції до неї. Громадянське суспільство, включаючи цілий спектр недержавних інституцій (партій, рухів, вільних профспілок, підприємницьких і просвітницьких організацій), не тільки формує органи влади і управління, а й впливає на їх діяльність задля адекватного вирішення суспільних потреб, сприяє поступу правової самосвідомості. Отже, діалектична взаємодія держави з громадянським суспільством розширює вплив політичної культури на всі сторони національного життя. На підставі сказаного можна зробити висновок, що національно-творчий потенціал політичної культури перебуває у прямо пропорціональній залежності від громадянського суспільства і обернено пропорціональній від держави.

Правова культура нерозривно зв’язана з політичною і має аналогічні структуру та сферу застосування, однак, на відміну від неї, включає в себе механізм правотворчої діяльності, носить яскраво виражений нормативний характер. Необхідною умовою правової культури є розуміння права як суспільно необхідного самообмеження суверенітету особи в ім’я її власної свободи і свободи інших людей.

Основою права для європейських народів стала римська правова традиція, виражена в принципі «Dura lex, sed lex» «Закон суворий, але він – закон»). Ця особливість підкреслює національний характер правової культури, оскільки висока правоздатність народу знаходиться біля старовинних джерел звичаєвого і державного права.