Релігія і культура. Мистецтво і культура. Національний характер (менталітет) і національна свідомість як основа національної духовної культури

Релігія і церква у контексті національної культури виконують роль морального регулятора суспільних відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і традицій, захисника національних інтересів у найтяжчі періоди історії. Історія нашого народу переконливо показує, що українська православна церква була не тільки культуротворчою, але й консолідуючою силою нації у її визвольних змаганнях XVI-XVII століть. Релігійна ідеологія, будучи в ті часи домінантним фактором національної культури, зуміла всеосяжно відобразити національні потреби й інтереси, спрямувати національно-визвольний рух у русло самостійницького державотворення. Те ж саме можна сказати і про роль греко-католицької церкви в Галичині: значною мірою завдяки їй вдалося зберегти національну ідентичність.

Вихід багатьох народів на світову арену зумовлений у першу чергу тим, що вони, як зазначає архієпископ Білоцерківський Володимир, залишилися вірними своїй національній церкві. Євреї, розсіяні по цілому світу, не втратили свого національного завдяки національно-релігійним ідеям (Володимир, архієпископ Білоцерківський, вікарій Київський. Відродження начнімо з промислу Божого//Українська культура, 1990, № 3, с. 3).

Мистецтво ще глибше пронизує весь духовний уклад народу, оскільки специфіка художнього відображення дуже тісно пов’язана з національним менталітетом і характером. Митець, шукаючи ідеал краси, добра, істини в рідній природі і душі народній, творить світ художніх образів у відповідності з усім багатством національного буття. Художній геній здатний якнайповніше виразити дух нації як на стадії його занепаду, так і на стадії злету. Прикладом цього є творча діяльність Т. Г. Шевченка, який зумів воскресити героїчний дух старовини, пробудити народ до боротьби за свої потоптані права.

Мистецтво – показник величі кожної нації. Недаремно Ф. Шіллер твердив: якби німці мали свій театр, то вони стали б нацією, яка викликала б широкий резонанс у світі. Сьогодні на Україні цілісність мистецтва розглядається як запорука цілісності національної культури. Щодо цього ідеалом можуть служити українське бароко XVII ст. і український авангард 20-их років нинішнього століття, в яких з великою глибиною проявився синтез усіх культурних напрямків (Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?//Культура і життя, 1989, 24 січ.).

Основою і сплавом усіх складників національної духовної культури вважають національний характер і національну самосвідомість.

Національний менталітет (лат. mens, mentis – розум, душевний склад) характеризує спосіб мислення народу, його душевний стан. Менталітет здебільшого охоплює сферу інтелектуальних явищ.

Національний характер являє собою сукупність психологічних, емоційно-чуттєвих чинників нації. Він може мати вираз екстраверсивний (поєднання з життям) або інтраверсивний (сепарація від життя). (Який характер в українців, або національна психологія і освіта // Молода Галичина, 1991, 1 верес.).

Враховуючи головні елементи національної культури, можна визначити такі закономірності її цілісного функціонування:

• відтворення в повному обсязі всіх традиційних культурних чинників;
• розвиток різноманітних модерних мистецьких стилів, течій, напрямків на всіх рівнях духовної архітектоніки;
• забезпечення органічного зв’язку складників національної культури з менталітетом і характером народу;
• формування синтезуючого ядра всіх складових національного культурного процесу;
• виховання світоглядних орієнтацій як духовної основи системи трудової мотивації;
• забезпечення діалектичної взаємодії господарських, політичних і культурних процесів.

Культурні здобутки кожного народу є вагомим вкладом у світову скарбницю культури. Загальнолюдські цінності культури існують тільки через національні, і втрата будь-якої національної культури, навіть малочисельного народу, є значною втратою для людства.

Рівень національної культури залежить від історичної долі народу, політичного режиму, геополітичного становища, географічних факторів і, нарешті, від того, чи володіє народ національною свободою і державним суверенітетом. Таким чином, усі складники суспільного життя, сформовані через призму національних відносин, знаходять своє відображення у змісті і формі національної культури.

Література:

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизме // Юность, 1989, Ns 11;

Володимир (архієпископ Білоцерківський, вікарій Київський). Відродження начнімо з промислу Божого // Українська культура, 1990, № 3;

Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // Культура і життя, 1989, 24 січ.;

Итс Р. Ф. Введение в этнографию. ЛГУ, 1991;

Козинг А. Нация в истории н современность. М„ 1978;

Крип’якевич І. Історія України. Львів. 1990 Культура і побут населення України. К.; 1991;

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Українська культура, 1991, № 2;

Чижевський Д. Філософія і національність // Філософська і соціальна думка, 1990, Ns 10;

Шинкарук В. Філософія і духовна культура України // Трибуна, 1991, № 7;

Який характер в українців, або національна психологія і освіта // Молода Галичина, 1991, 1 верес.